Мене звати Антонія, а чоловіка — Мато.
Під час війни ми обоє захищали хорвацький народ. 1994 року мій чоловік захворів на дуже тяжку, страшну недугу з діагнозом шизофренія, шизоафективний розлад, психоз, тяжка форма ПТСР (Посттравматичний стресовий розлад ).
Протягом двох років він кілька разів був госпіталізований у психіатричний відділ, кілька разів йому міняли лікування, та все без особливого успіху. Йому було тяжко, але сім’ї — набагато складніше. Він приймав по сім-вісім таблеток тричі на день, постійно страждаючи від думок, що переслідували його, про самогубство, не бачачи в житті нічого позитивного. Коли він бачив дерево, то першою думкою було, чи підійшло б воно, аби повіситися, балкон — чи хороший для стрибка з нього й т. ін. Він боявся самотності, великих скупчень людей, одним словом, боявся всього. Я не могла зрозуміти цієї хвороби, не розуміла, як людина, у якої цілі й руки, й ноги, здорові всі органи, може бути хворою. Цілісінькими днями він тільки те й робив, що спав та вставав тільки задля того, аби поїсти. Протягом дня я не могла витягнути з нього й двох слів, не могла ні залишити його самого, ні взяти з собою, всі наші друзі полишили нас, ми опинилися абсолютно самі. Словом, це було пекло на землі. Лікарі сказали мені, що все життя чоловік проведе на цих ліках, тому що ця хвороба невиліковна, і коли я вже більше не зможу сама давати йому раду, вони помістять його в спеціальний заклад для хворих на такі захворювання.
Одного разу мій чоловік побачив плакат із запрошенням поїхати до Меджуґор’я й вирішив поїхати туди з надією на допомогу. Він не вмів молитися та й не був у стані це робити. Він приїхав у Меджуґор’є — і перед статуєю Богородиці його охопив дивний конвульсійний плач, такий, що він не міг себе контролювати. Й ось трапилося так, начебто всі тривоги, біль, смуток, страх — усе це опинилося в руках Богородиці. Затим у Меджуґор’ї нічого особливого не відбувалося, тривала «звичайна» програма паломництва. Дорогою додому жінки молилися Розарій, і він відчув бажання молитися, але не знав як, і лише перебирав зернятка Розарію, роблячи вигляд, що молиться.
Повернувшись
додому, чоловік попросив мене навчити його молитися на Розарій, але оскільки я
була дуже вимучена таким його станом, то грубо відрубала, що не буду
сорокалітнього коня вчити молитися, дала йому брошуру про те, як молитися на
вервиці. Та й залишила його на милість чи немилість хвороби, тому що вже надто
змучилася і від нього, від цієї хвороби, до того ж іще піклувалася про двох
маленьких дітей. Він узяв брошуру й відтоді щодня молиться принаймні один
Розарій Богородиці та з того самого часу не випив жодної таблетки. Він повністю
й цілком зцілився завдяки Богородиці та молитві Розарію.
Сьогодні мій чоловік зовсім інша людина — він комунікабельний, ми знайшли нових друзів за вірою, мій подруг став членом молитовної групи, навіть одним із її лідерів. Він турботливий батько й чоловік, напрочуд приємний у спілкуванні.
Він не хотів обманювати лікаря, тому сказав, як є: що він зцілився завдяки молитві Розарію та завдяки Меджуґор’ю. Аналізи чоловіка цілком нормальні, і то настільки, що медична комісія позбавила його групи инвалідності але нехай усе це буде на славу Бога та Богородиці, а нам на користь. Жодна хвороба не може бути сильнішою за Бога. І за це Йому безмежна вдячність та слава! Усіх вітаю й бажаю вам Божого благословення!
Антонія, Хорватія
Джерело: putevimilos
Взято з газети Світло Марії
