«Ваше життя – це дар»

«Про Меджуґор’є я дізналась зовсім недавно… У мого сина цукровий діабет 1-го типу інсулінозалежний з ускладненнями, кісти в голові і звуження судин головного мозку, майже 6 років тому він переніс мікроінсульт та має затримку в розвитку.

В Меджуґор’є на зустрічах з різними людьми та свідченнях нас запевняли, що наші діти є особливими, що Господь не наказав нас, ні, навпаки, – це дар. Бог не дає нам таких випробувань з якими ми не могли б справитися, і наші діти – це Його диво. Хворі не вони, а суспільство, що їх не сприймає. В Меджуґор’ї відбуваються чудеса, нехай не тілесні та ледь помітні для звичайного ока – це диво зцілення душі, свідомості та серця. Різні думки виникали в моїй голові, і я почала запитувати себе, чи хочу я, щоб моя дитина змінилася – стала здоровою, адже це вже буде інша дитина, це вже буде не той Павлик, якого ми так сильно любимо.

Пройшло 4 дні, як ми повернулись, я багато думала: про Меджуґор’є – місце, де ми побували, про людей з якими познайомились, про нас з сином. Моїми страхами були недовіра Богу та нашій Мамі. Тепер мені соромно за те, що я Їм не довіряла. Мій світ, моя свідомість перевернулись після цієї поїздки. Богородиця, через мого сина, торкнулася всіх закутків мого серця зціливши його та подарувавши ще більшу віру. Тепер я знаю без сумніву, що любов нашої Небесної Мами настільки велика, що готова поглинути весь світ. Від щастя та тепла, що на серці, хочеться плакати, все, як і сказала Марія: «Любі діти! Якби ви знали, як сильно Я вас люблю, ви б плакали від радості».

З Меджуґор’я неможливо повернутись попереднім, і я вірю, я знаю, що зможу зберегти в собі все те, що отримала в цій поїздці, що відкрила в собі, і кожен раз, дивлячись на посмішку дитини, говорити: «Дякую» Господу, за цей дар, за це диво.

(Ярослава, мама)

«Я потрапила в Меджуґор’є майже

випадково. Коли я дізналась, що це паломництво для людей з особливими потребами, то без жодного сумніву вирішила їхати туди, заради свого онука. Йому 12 років і він вже виріс з усіх дитячих розваг та спілкування. А якесь адекватне зацікавлення для його віку знайти важко. І Георгій страждає від незавантаженості, від відсутності соціального життя. Георгій – надзвичайно комунікабельний хлопчик, спокійний, привітний, з дуже важким захворюванням – він перестав розмовляти в 4 з половиною роки і зараз майже не розмовляє, Георгій інвалід 1-ї групи.

Атмосфера в Меджуґор’є – надзвичайна. Я, напевно, вперше в житті відчула, що таке свобода. Це, коли люди приймають тебе, саме таким, яким ти є насправді – в інвалідному кріслі, значить в кріслі, на милицях – чому б і ні. Я сприйняла це, як турботу Богородиці про всіх Її дітей.

В Меджуґор’ї постійно відчуваєш, що хвору дитину любиш більше. Ця любов та турбота всіх – знайомих та незнайомих людей – запам’ятається назавжди. В цій атмосфері діти розкривались, немов квіти. Мій онук, якого привезли в інвалідному візку – йому важко ходити, через надлишок ваги,  побачивши те, що відбувається під час зустрічі, самостійно встав з крісла і пішов на сцену. Георгій попросив прапор та стояв з ним під час презентації, а потім помахав рукою переповненому залу, хоча його ніхто цього не вчив. Звичайно, я відчула себе щасливою.

(Ірина, бабуся)

«Про цю поїздку дізналась моя старша сестричка, Надія, їй 27 років, вона інвалід 1-ї групи з дитинства. Це була наша перша поїздка за кордон удвох.

Багато з нас їхали туди за чудом….але зрозуміли, що ми самі чудо, і бачимо чудо кожен день, потрібно тільки відкрити свої серця і впустити туди Матір Божу і Ісуса, дозволити наповнити наші серця миром і любов’ю.

Ми з сестричкою зрозуміли, що можемо допомагати сім’ям, де діти з особливими потребами, допомагати морально, духовно, тому, що вони як ніхто інший потребують підтримки, відчуття того, що вони є важливими, пізнавати цей світ і знайти своє покликання. Тому, що моя сестра у свій час не отримала цього, а це дуже важливо!»

«Мене звати Світлана, мені 47 років. До поїздки в Меджуґор’є я думала, що такої біди, як у мене немає ні в кого. Я поховала свого маленького синочка, через малий проміжок часу батька, а потім ще й брата, здавалося, що землі немає під ногами і сенсу ходити по цій землі  теж нема. Та Бог послав мені ще одного синочка, проте ті тривоги і той біль не дають про себе забути. Почала хворіти.

Коли побувала у Меджуґор’ї і побачила, що люди мають таку біду, таких важких діточок, але попри все радіють кожному дню, кожному промінчику сонця і кожній краплинці дощику… Я зрозуміла, що я неправильно жила, я не цінувала того, що мала, не дякувала Богу за всі його дари.

Зараз я починаю вчитись правильно молитись, читати Біблію, радіти життю.

Щиро дякую Богу за тих людей, які їхали зі мною, я зріднилася з ними, ми спілкуємось, підтримуємо зв’язок, мені бракує тих людей.

Я зрозуміла, що всі мої біди, які у мене є зараз – це  дрібниці, і з Божою допомогою я все зможу подолати. Дякую Богородиці, що запросила мене до Себе в гості!»

З великою вдячністю згадуємо ці дні, проведені в Меджуґор’є, і в серці рефреном відгукуються слова Божої Матері: «Дорогі діти! Не забувайте, що ваше життя не належить вам: воно – дар, і ним ви повинні приносити радість іншим…» (25.12.1992) Дякуємо Господу за дар життя! Хочемо своїм життям приносити радість всім, кого будемо зустрічати, повернувшись додому та в свої країни.