» » Свідчення колишнього наркомана

Свідчення колишнього наркомана

  • 16 липня 2014, 23:42
Свідчення колишнього наркоманаЗвідки я тут взявся, взагалі? Скажу вам щиро: мене змусили приїхати у Меджугор’є.

Я маю 48 років. З тих сорока восьми років свого життя двадцять років я прожив зі шприцом у руці. На протязі двадцяти років я був узалежнений від героїну, - від польського героїну, від «компоту». Я про себе кажу, що я є «вибриком природи». Мене тут не повинно бути, повірте мені. Я багато років тому повинен був померти й потрапити на цвинтар, як й мої приятелі, з котрими я починав колотись. Але, очевидно, Господь Бог мав інші плани.

Чому я почав вживати наркотики?

Я народився в католицькій родині. Я був вихований у дусі віри: був охрещений, приступив до першого причастя, був миропомазаний, у 8 класі школи. Мало того, протягом усіх років навчання у школі я був міністрантом.

Я мешкав у Ясло, це така маленька місцевість на Підкарпатті. Отже там, у отців францисканців на парафіі, цілу, цілу школу я був міністрантом.



Але маючи 15 років, це є трудний період для молодих людей: починається бунт, починається період заперечення авторитетів, повстають важкі питання в житті молодої людини, (навіщо я живу, звідки взявся на цьому світі, чому цей світ є таким, а не інакшим?) ну й тоді, часто, такі молоді люди приймають різні дивні рішення, і я теж прийняв рішення. Рішення, наслідки якого були для мене дуже погані.

Я мав років з 15, й сказав Господу Богу: « Господи, Боже, ти від мене відчепись. Я від тебе нічого не хочу. Ти на ліво – я на право.». Я не заперечив навіть Його існування, ні. Я не сказав: «Тебе нема.», ні, я сказав: «Дай мені святий спокій!». І в ту мить, коли я викинув Бога зі свого життя, тут, всередині, повстала пустка, й треба було цю пустку чимсь заповнити.

Пішов до ліцею, ну й відомо, почалися вечірки, почався алкоголь. Окрім того, моє Ясло є, скоріш, малим містом. Нудьга, сімдесяті роки, комунна, тотальна нудьга. Тож виходили ми з друзями у місто після обіду, купувалося дешеве вино або пиво, й десь на сходах, або на лавці в парку, той алкоголь пилося. Просто щоби ту пустку, це почуття беззмістовності існування, бо так це відчув я, в моменті, коли викинув Бога зі свого життя, щоби це почуття беззмістовності чимось залити, чимось заглушити. Й так почався алкоголь.

На щастя, вдалося мені закінчити школу, отримав атестат. А потім, алкоголю перестало мені вистачати. Я почав шукати сильніших вражень. Алкоголь став вже заслабким на цю пустку. І тоді… ну якби … я зробив наступний крок, тобто, почав вживати психотропні речовини. Різні коктейлі заспокійливих, снодійних таблеток, що часто, зрештою, запивались алкоголем. Врешті-решт, я зустрів на своїй дорозі наркомана, й він забрав мене в підвали, до Ржешова, де вироблявся «компот». Я там посидів три дні, придивлявся уважно, як це робиться, й по трьох днях вже був експертом. Процес, зрештою, справді, думаю… технологія виготовлення «компоту» є так примітивна… це просто - на просто, декілька простих хімічних речовин, сирі стебла, чи макова соломка, декілька каструль, й плита. Й 3 – 4 години часу до диспозиції, - й маєте героїн. Тож, не треба бути хіміком, не треба мати лабораторний інвентар, й лабораторію, нічого. Отже, я, після трьох днів спостерігання, вже знав, як це робиться.

Я повернувся до Ясла, й почав сам собі виробляти, й почав колотись, почав вживати наркотики. Й повірте мені, наступні 20 років життя я провів у пеклі. Наркоманія - це пекло на землі. Наркотики - це найдосконаліший винахід сатани. Чому? Наркотик багато обіцяє. Повірте, як перший раз приймеш дозу, то людині видається, що відлітає до неба. Зрештою, у наркоманському сленгу є такий вислів: «Я у відльоті» - стан після прийняття наркотику. Нажаль, дорогі, це «небо» дуже швидко перетворюється в пекло. А як в тому пеклі вже перебуваєш, то людина не має сил, щоб з нього вийти. Так що наркотики тільки багато обіцяють. Нічого не дають. Абсолютно. Наркотик не вирішує жодних проблем, щонайбільше, може ці проблеми відсунути від людини на пару годин, - допоки діє. І як взяв я дозу «компоту» - то мені було все одно. Але через пару годин, коли наркотик перестає діяти – проблеми повертаються, ще сильніші, ніж перед тим. Забирає наркотик у людини все, повірте мені, - життя, здоров’я, гідність, моральні засади, сумління… Кажу, найчастіше все закінчується на цвинтарі.

Я тут тільки малий відступ хочу зробити: дорогі, якщо почуєте в Польщі йолопа, бо це не люди, це йолопи, які говорять про легалізацію якого завгодно наркотику, відомо, про що мова, про марихуану, цих людей треба поборювати будь-яким способом. Це злочинці, це люди небезпечні для польського суспільства, для молоді. Дорогі, немає поділу на легкі й важкі наркотики. Це є міф, придуманий голландцями для потреб експерименту, який закінчився тотальним фіаско. Єдине, що по тим експерименті залишилось, то це те, що зараз в Роттердамі чи Амстердамі можна собі у кафешці купити марихуану чи гашиш. Немає наркотиків нешкідливих. Неправда, що марихуана нешкідлива. Марихуана теж шкодить. Героїн вдаряє передусім у тіло, в організм - в нирки, печінку. Марихуана вдаряє в мозок.

Я маю тут друга, бельгійця. Сьогодні він – дорослий чоловік, має більше п’ятидесяти років. Але, як він був молодий, він курив траву, й викурив її трошки забагато, у своєму житті. Чотири роки він провів у психушці, з важким психозом, після, власне, марихуани. Зрештою, пару місяців тому, у Інтернеті, я читав інтерв’ю з психіатром (в «Газете виборчей» було інтерв’ю з психіатром польським), який однозначно сказав, ясно ствердив: люди, що курять марихуану, є набагато більш піддатливі, власне, психозам, шизофренії, психічним хворобам. Тож, є міфом те, що марихуана не шкодить здоров’ю, й є міфом те, що марихуана не узалежнює. Це - брехня. Нема на світі наркотиків, які не викликають залежність, нема. Марихуана узалежнює. Інакше, як героїн. Героїн узалежнює психіку й тіло людини, марихуана узалежнює передусім психіку. Але повірте мені, доводить до такого стану, що ця людина, без своєї дози вже не надається до життя, неспроможна жити. Тому пам’ятайте про одне: якщо зустрінете на своїй дорозі людей, які хочуть легалізувати марихуану, треба, просто, з ними боротись.

20 років.. я жив… власне, я не знаю, як. Я неспроможний цього описати. Якщо би я сказав: «як тварина», - здається мені, що це би було образою для тварин. Пам’ятайте про одне: тварина є передбачуваною, тварина керується інстинктами, можна передбачити її реакцію. Мої реакції було неможливо передбачити. Я за дозу зробив би все. Кожне свинство й кожну підлість. Повірте мені, я не буду вам розповідати, що я зробив в своєму житті, бо я не хочу тут кримінальну хроніку відкривати. Але повірте мені, я вчинив безліч, багато зла людям. Багато зла. Я втягнув у залежність багато своїх приятелів. Я у своєму місті перший почав виробляти «компот». І приходили приятелі, і казали: «Вєсєк, дай спробувати». Я мав тоді того героїну… потоп. Я його не продавав, я смерть роздавав за дармо. Приходив корєш (приятель), говорив: «Дай спробувати» , а я витягував наповнений шприц і казав: "Маєш, старий, ти дорослий, знаєш що робиш, це твій вибір, спробуй.”. Ці люди через декілька років померли. Вбив їх героїн. Вбив їх наркотик, який я дав їм до рук. За пару років вживання наркотиків я став у місті публічним ворогом номер один. Люди ненавиділи мене з цілого серця. Зрештою, треба визнати, я цю ненависть заслужив. Дійсно, заслужив. І дідо з бабцею теж мене мали досить, і вирішили відправити мене до батьків, до Колобжегу. Ну й у вісімдесят п’ятому році я мусив з Ясла виїхати, і поїхав до Колобжегу. Звичайно, нічого не змінилося. Швиденько я познайомився з усіма місцевими наркоманами, («торчками»), й коловся («торчав») (чпунув) далі, продовжував бути узалежненим. Й опускався все більше, все більше опускався на дно.

Й так це все тривало до 99 року. Осінню 99 року сталося щось, що було таким першим передвісником змін у моєму житті. Одного дня, я, вертаючись додому, йдучи вулицею наколотий, зустрів на вулиці священика. Йшов собі (перепрошую присутніх священиків за те, що зараз скажу, але я так тоді думав), йшов собі смішний чоловічок у смішній чорній сукенці. Я так бачив тоді священників. Я 25 років не був у храмі. Де-факто, я був тоді атеїстом вже. Мій Бог помер. Помер у випарах героїну. Для мене священик не був жодним авторитетом: ні моральним, ні жодним іншим. Й, дорогі, я до сьогодні не знаю, не маю поняття, повірте мені, не маю поняття, чому я до того священика підійшов, що йшов мені назустріч. Може мені хтось в небі це пояснить… Бо зараз, боюся, ніхто цього не в стані пояснити. Тим не менш, підійшов я до того священика, оказалося, що це був мій настоятель, моєї парафії, о. Вацлав Грондальський, (Gr?dalski) священик, який зробив дуже багато доброго для польських наркоманів. Його ідеєю-фікс було відкрити доми Ченаколо в Польщі. Зараз таких домів є вже три. Вацек вже, навіть, не виконує обов’язків в парафії. Єпископ дав йому згоду, декрет, і Вацек є капеланом цієї спільноти в Польщі. Опікується ними, допомагає їм й духовно, й у справах матеріальних.

Ну і Вацек, звичайно, одразу зорієнтувався (адже він допомагав наркоманам). Вацек одразу зорієнтувався, що я наркоман. Він взяв, завів мене до парафіяльної канцелярії, посадив мене у крісло, й почав говорити про Меджугор’є, про Ченаколо, про Об’явлення… Я не вірив жодному слову, що він мені казав. Коли він мені сказав, що Ченаколо має результативність між 70% й 80% , я сказав, що це неможливо. Дорогі, «Монар» в Польщі, який, повірте мені, є дуже розумною терапевтичною інституцією (про «Монар» говорять різні речі, але я «Монар» знав безпосередньо, бо я там лікувався, і це не є погана інституція), але вона має результативність приблизно 10%. Може найкращі доми мають трохи більше. І тут мені священик говорить: «Знаєш, є така спільнота, лікує у декілька раз більше людей.» Для мене ця цифра у 70% була космічною цифрою. То ж я був не в стані в неї повірити. А як мені священик став говорити про об’явлення, то я собі подумав (на щастя, я не був тоді настільки наглий, щоби йому це сказати в лице, голосно), але я собі подумав так: «Що мені тут священик небилиці про Матір Божу розповідає? Яка Матір Божа!? Була вона, або ні…, а отець мені тут говорить, що десь там, у бувшій Югославії, з’являється Матір Божа.» Я був категорично проти. Але священик познайомився з моєю мамою, й спільними силами змусили мене, змусили мене виїхати в Меджугор’є. Дуже простим способом: одного дня мама зайшла до мене в кімнату, й сказала коротко: «Слухай, маєш дві дороги : одна дорога - до Меджугор”я, лікуватися, а друга дорога – на вулицю. Зробиш, що захочеш. Ти дорослий. Пам’ятай про одне: допоки не будеш лікуватися - до цього дому не маєш вороття». Дорогі, немає іншого способу. Повірте мені. Якщо в домі є дитина, що вживає наркотики, яка є узалежнена, й не хоче лікуватись, – немає іншого виходу. Треба це зробити.


З любові до цієї дитини. Моя мама дозрівала до цього рішення 15 років. Видумувала різні чудеса. Навіть мені купила такий магазинчик малий, овочевий. Подумала: «Вєсєк займеться бізнесом, почує гроші, забуде про героїн.» Я пахав, як віл. Від світанку до ночі, сім днів на тиждень. І кожну зароблену копійку призначав на наркотики. Мало того, зрештою, я став витрачати більше, ніж заробляти, й потрібно було справу закрити. Так. На протязі 15 років, коли я мав комфорт, бо мама дала їсти, мама випрала, мав свою кімнату, чисте ліжко, книжки, телебачення, то я мав на голові тільки одну проблему – знайти наступну дозу. Й мені лікуватись не хотілося. Але коли людина опиняється на вулиці, а я мав такий короткий епізод, коли опинився на вулиці, то їй робиться трохи гірше. Голодно, холодно, брудно, додому далеко, людина є самотня, як палець, спить на сходах, в підвалах, й тоді починає інакше думати. Починає задумуватися: «Що ж таке діється у моєму житті, що я так живу?» Й тоді є шанс, бо впевненості нема ніколи, але є принаймні шанс, що така людина буде хотіти лікуватись. А повірте мені, доки сам узалежнений лікуватись не хоче, то його лікувати немає сенсу. Лікування узалежнення проти волі узалежненого є, просто – на просто, марною тратою часу й енергії. Я вам, зрештою, дам простий приклад, щоби показати, що немає іншого виходу. Моя мама вперше приїхала сюди у жовтні 2000 року. Приїхала з групою з Варшави, з паломництвом. У цьому паломництві їхала мама з сином – наркоманом, з Варшави. Пацан мав йти до Ченаколо. Ну й так: допоки їхав (ну це ситуація доволі типова), допоки їхав, то хотів лікуватись, а як вже приїхав, то йому перейшло, й вирішив, що вертається додому. Й усі тій жінці пояснювали, що вона повинна його викинути. Вона взагалі не повинна його до дому впускати. Ну й та мати, зрештою, як би зрозуміла, про що йдеться у цьому всьому. Мало того, прийняла дуже радикальне рішення: автобус перетне кордон в Цєшині, торба піде на вулицю, а за цією торбою – син. Нажаль, знайшлася одна жінка, яка була «мудріша» за усіх інших. Вона почала цій жінці пояснювати, що « Це, все-таки, Ваша дитина, Ви його любите, Ви не можете так вчинити.». Й так ту мати «розм’якшила», що мама забрала сина додому. Через місяць син вже не жив. «Сторчався» (Сколовся). А якби він опинився в Цєшині на вулиці, то може й сьогодні б жив, й може був би здоровий. Тому кажу: це жорстокі вчинки, але нема іншого виходу. Треба це робити з любові до тої дитини.

Ну і моя мама, по 15 роках, дозріла до цього рішення, і поставила мені ультиматум. Я лікуватись не хотів, але й не хотів теж опинитись на вулиці. Отже, я подумав собі так: "Чоловіче, їдь до того Меджугор”я, посидиш там трохи, відпочинеш, справа присохне, повернешся додому і будеш далі робити своє ”. Ну й приїхав сюди. Під кінець квітня 2000 року, це був довгий вікенд, я приїхав з паломницькою групою. Ясна річ, гроші, які мені мама дала на оплату паломництва, я витратив на наркотики, щоби тут не мучитись. Я мав щастя, що люди, які мене везли, просто – на просто взяли мене задурно (пізніше мама цілий рік відпрацьовувала за то паломництво). У будь-якому випадку, як я приїхав до Варшави й підійшов до автобуса, то мав тиху надію, що мені скажуть : «Нема грошей – нема їзди.» Але оказалося, що… було інакше. Потрапив я до Меджугор”я, й через 2 або 3 дні по приїзді почав ходити в Ченаколо, на пробний період. Вони називають їх «Робочі дні». Полягають вони у тому, що йдеш до них, з ними працюєш, з ними їш, перебуваєш з ними цілий день. На ніч відвозять до пансіонату. Для чого це потрібно, взагалі? Вони хочуть випробувати, такого розбишаку нового, чи він має хоча б трошки-трошки бажання й доброї волі лікуватись. Без того, як я вже сказав, лікування немає сенсу, просто–напросто. Ну й, дорогі, мені тої доброї волі вистачило на 6 днів. По шести днях я ствердив, що Ченаколо – це секта, й взагалі, це один великий дурдом, що це ненормальні люди, й я до цього абсолютно не підходжу.

Ну бо, дорогі, в Ченаколо, не знаю, чи ви там були, ну, знаєте, там дуже суворі правила життя. Немає телебачення, радіо, музички, розваг, дівчаток, переться вручну, перший лист можна вислати тільки після півроку перебування… Тож я вирішив, що це не для мене , що я на таке абсолютно неспроможний. Й вирішив, що повернуся до Польщі. Але стикнувся з проблемою: мій автобус, декілька днів тому, поїхав додому. Я залишився без транспортного засобу. Я повинен був виїхати з пансіонату, тому, що в пансіонаті була така засада, що доки я ходжу до Ченаколо – можу мешкати. В моменті, коли перериваю, – моментально на вулицю. Дорогі, початок травня, тут були табуни поляків, безліч автобусів. Отже, я охоче, рюкзак на плечі, і на вулицю Меджугор”я. Я був свято переконаний, що через два – три дні буду їхати до Польщі. Що знайду собі, просто-напросто, місце у іншому автобусі, й поїду.

Нажаль, дійсність оказалась набагато гірша, ніж я думав. Наркоманія – це сучасна проказа. Наркоман – це такий-собі сучасний прокажений. Люди наркоманів бояться, люди від наркоманів втікають, не хочуть з ними мати нічого спільного. Ну й організатори паломницьких груп видумували, дорогі, різні небилиці, казки з тисячі й одної ночі мені розповідали, щоби тільки мене не взяти. Один-єдиний, котрого я зустрів, що сказав мені прямо ( зрештою, я з тою людиною тепер зустрічаюся щороку, я його дуже поважаю, бо тільки він сказав мені правду,), сказав мені прямо: «Старий, я маю місце в автобусі, я можу тебе в список дописати, я все можу, але я цього не зроблю. Знаєш чому? Бо я не хочу мати клопотів із-за тебе.»

Я опинився на вулиці, у чужій країні, без знання мови, без грошей (я мав якісь рештки). Й сталося зі мною щось страшне: закінчились наркотики. Й почався голод (ломка)- так говорять про це наркомани. Лікарі кажуть, гарно це окреслюють, абстинентний синдром. Просто–напросто, наркотик викликає в організмі такий стан, що коли організм раптово лишається цього наркотику, починаються жахливі страждання. У випадку з героїном це особливо важко. Важко мені описати цей стан, але я застосую таке порівняння, щоб вам трохи пояснити, що таке героїновий голод: уявіть собі, що хворієте грипом, але таким, страхітливо важким грипом. Маєте температуру 40, у вас болять кості, сустави, м‘язи, ви потієте… ну, у вас грип супер важкого перебігу. Докладіть до цього похмілля після тижневого запою, й помножте це все на 100. Це більш – менш подібний стан. Більш – менш. Щиро кажучи, наркотичний голод, голод героїновий – це таке умирання при житті. Мене це спіткало тут, у Меджугор’ї. Отже, щоби вижити, останні гроші, які я мав, я почав витрачати на алкоголь. Почав пити, просто – напросто спиватись, запивати той голод. Я без перерви ходив п’яний. Я не пив алкоголь, я алкоголь у себе просто вливав. Я боявся протверезіти. Після тижня такого життя, спання на лавках, на землі… постійного пиття, бо я був постійно п’яний, знаєте, я виглядав трагічно, смердів, як скунс, люди утікали не від мене вже, навіть, а від того смороду, що від мене йшов. Й після тижня я дійшов до такого стану, що мені вже було все одно. Я, власне – кажучи, думав про одне вже: піти, біля якоїсь хати відрізати кусок шнура для сушіння білизни, й повіситись. Раз на завжди з цим усім покінчити. Й тоді зустрів шофера, який мені сказав, що забере мене. Зустрілися ми на парковці за храмом, і він сказав, та людина, так: «Слухай, Вєсєк, я тебе заберу, нема мови. Але є проблема: я щойно приїхав, сьогодні є п’ятниця, виїжджаю в середу. До середи мусиш собі якось порадити. Бо я не можу тобі дати ані їжі, ані нічлігу. Я тобі можу пообіцяти одне: в середу сідаєш зі мною в автобус, і їдеш додому.».

Невдовзі я зустрів біля храму польського францисканця, о. Мирослава Копчиського. (не зовсім впевнена) Я пізнав його тому, що він сюди приїхав тим самим автобусом, що й я, й теж залишився тут, у Меджугор’ї, бо він тут вирішив залишитись відпочивати. У будь – якому разі, він мені сказав, що о. Славко має тут таких (деліквентів) розбишак, як я, якими опікується, і яким допомагає. Й сказав так: «Йди до о. Славка, скажи йому, що ти це відпрацюєш з ними, й нехай він тобі до середи дасть їжу й нічліг. А в середу ти собі сядеш до автобусу й поїдеш додому.» Ну і я, у п’ятницю ввечері, зустрівся з о. Славком, під сакристією, за програмою… і мені на щастя о. Славко розумів польську. Отже, сказав йому прямо, що я старий наркоман, маю двадцятирічний стаж, я не хочу лікуватись. Я просто хочу повернутись додому, щоби далі колотись. Чи він мені поможе, щоби до середи якось протриматись? Славко подивився на мене, дивно усміхнувся, (подивився теж так дивно…) знаєте, коли я сьогодні повертаюся до того моменту, а повертаюся дуже часто до тої зустрічі, то я свято переконаний, повірте мені, що та людина вже в п’ятницю знала, що я нікуди не поїду.

У будь - якому разі, Славко сказав: «Добре, маємо договір до середи, до середи будеш працювати з моїми хлопцями, а я забезпечу тебе їжею й нічлігом.» Останню ніч переночував я ще на лавці, бо не було місця для мене на квартирі, в суботу ранком пішов на роботу з тими хлопцями. Тільки ж праця моя полягала на тому, що я сидів й курив сигарети, а колеги працювали. Тому, що я не мав сил працювати, так був виснажений. Потім, один з них забрав мене на квартиру, там я перший раз за цей тиждень помився (можете собі уявити, як я «пахнув»), щось з’їв (під час «ломки» нема апетиту, крім того, мені шкода було витрачати гроші на їжу, я гроші пропивав (я мав їх занадто мало, просто), й ми пішли до храму, з пацаном, який мною опікувався.

Слухайте, мене те, що відбувалося в храмі, абсолютно не цікавило. Абсолютно. Я пішов до храму тільки й винятково з одного приводу: тому, що цього вимагав о. Славко від своїх підопічних. Завжди казав так: «Бог є найкращим лікарем. Ви повинні молитись.». Коли ми працювали, то Славко бува, прийде, покрутить носом, пробурчить щось, щоби було «педагогічно», і йде геть. Але, якщо хтось з нас не прийшов на вечірню програму, й не мав якоїсь поважної на це причини, то Славко міг йому неслабо виписати (добре насварити). Й я вирішив, що, незважаючи на те, що я тільки гість, не буду відрізнятись, сіяти якусь анархію у цій групі людей, й вирішив теж йти до храму. Але мене те, що діялося у храмі, абсолютно не цікавило. Абсолютно. Я пішов під примусом, просто. Бо це було слушно. Ну й просидів цілу програму. Знудився, як мопс. Для мене розарій – це було безкінечне торохкотіння «Богородице Діво», безкінечне повторювання по колу того самого тексту, до знудження. Свята Меса не мала для мене жодного сенсу. Жодного. Це був збір якихось жестів, що їх виконував священик. Він підносив якийсь там білий кружок, чашу, щось там казав, на що вірні відповідали, вставали, клякали, співали. Шоу, кабаре. Й так я просидів цілу програму: дві частини розарію, Святу Месу, молитви зцілення душі й тіла, й третю частину розарію. Закінчилося це все десь біля дев’ятої, а так, як була субота, мала бути адорація. Є перерва до десятої, а потім – година адорації Пресвятого Сакраменту. І той хлопець, що опікувався мною, він запитав (ми з ним трохи порозумівались англійською), він мене запитав, чи я хочу залишитись на тій адорації. Сказав: «Вєсєк, ти втомлений – йдемо додому». Я був жахливо втомлений, дорогі. Я мріяв про одне: нарешті лягти в ліжко, а не на лавку. Отже, я до сьогодні не знаю, теж, не маю поняття, так як не маю поняття, чому декілька місяців тому підійшов до о. Вацека, так до сьогодні не знаю, чому я сказав тому чоловіку, що залишаюся на адорації. Я сказав: «Всі залишаються, і я теж.». Отже, ми залишились.

Почалася адорація, ми сиділи на лавках, між сповідальницями й храмом. Адорація була у храмі, увійти було не можливо, така була су толока. Окрім того, я був не в стані вистояти годину часу, нема шансів. Отже, всілися ми на тих лавках, назовні між храмом й сповідальницями, й почалася адорація. Ці адорації тут - особливі, мають гарне оформлення. Є музична група, що грає, священик провадить розважання, вони перекладаються різними мовами. Все сприяє атмосфері зосередження й молитви. Ну й почалася адорація, люди почали молитись, почали співати, прославляти Бога, а я сидів, як на турецькому казані. Так, наче мене відділяв мур. Те, що за тим муром, мене не стосувалось. Й так я собі сидів і нудився, до певного моменту. В певному моменті той мур розлетівся, як будиночок з гральних карт. Як картковий будиночок. Й тоді сталася страшна річ. Я про це кажу, що мене огорнула темрява. Й це не була така темрява, як коли виключається світло, цик, - й стало темно, ні. Це була темрява, яка була тут, в мені, всередині. В мені згасли усі почуття, все, так, ніби раптово все завмерло, вмерло. Залишилось тільки одне - потворний чорний розпач. Розпач, який я не в змозі виразити словами. Я десь там, вглибині себе, вив, як пес. Вив, як пес, в глибині душі. Я не знав, що маю робити. Зрештою, прийшов такий момент, коли я відчув, наче всі навколо мене раптово зникли. Я залишився останньою людиною на землі. Залишився віч-на-віч з тим розпачем, тою темрявою, що була в мені. Я не знав, що маю робити, до кого звернутися по допомогу. Й тоді, у акті розпачу, бо так це треба назвати, «акт розпачу», я звернувся за допомогою до Того, в котрого не вірив. Бо я просто не мав іншого виходу. Виглядало це дуже просто: собі під ніс, шепотом, я сказав одну фразу: «Господи, Боже, якщо ти є, якщо існуєш (я ще в Бога не вірив, тому й ця форма з умовою. Я не вірив ще в Бога), якщо існуєш, то зроби щось, бо я не маю сил так далі жити. Або мене звідси забери, або зміни моє життя.

(лускання пальцями) Стільки це тривало. Справді. Я не знаю, як це було. Чи то було пів-секунди, три секунди, чи секунда… це неважливо, зрештою. Моментально зникла темрява, зник розпач, зник біль, страждання… мало того, не тільки біль духовна, біль душі, біль тіла також! Зник той «голод». Мене огорнув спокій. Спокій, якого я не відчував ніколи в житті. Жодний наркотик, жоден героїн, навіть найкращий, не дав мені того спокою, який тоді на мене сплинув. Ну й закінчилася адорація, вертались ми з тим хлопцем полями додому, пройшли ми досить великий відтинок дороги, і я, йдучи, повторював по колу, теж так, муркочучи собі під ніс, одну фразу (я навіть не знав, що молюся, я не був тоді того свідомий) : «Господи Боже, дорогий, дорогий Боже, я тебе дуже прошу, зроби щось, щоби мене о. Славко в середу не викинув до Польщі. Боже дорогий, я не хочу повертатись до Польщі, я більше ніколи не хочу вживати наркотики.». До середи я трясся, як желе. Я ще не знав о. Славка, я дуже боявся, що він мені скаже в середу зранку: «Слухай, сину, домовленість закінчилася, термін минув. Бери торби й вертайся додому.»

Ну й зустрілися ми, як щодня, в середу зранку, біля храму, після меси. Славко став навпроти мене, він подивився на мене, я на нього, він посміхнувся, і я ще щиріше посміхнувся. Він нічого не сказав, і я нічого не сказав. Не було жодної умови. Ніколи пізніше, на протязі останніх семи місяців його життя, ніколи більше, навіть словом, не згадали ми, що була якась умова. ЇЇ просто не було. Я залишився в Меджугор’ї. Одразу почалась наступна проблема, - сповідь. Слухайте, я мав у собі стільки зла, гріхів, бруду, що я не вірив, що на світі є священик, який є в стані вислухати мою сповідь до кінця. Який на стільки буде мати силу, щоби вислухати розповіді про те, що я в житті робив.

Я вам скажу щось, що вас, можливо, шокує. Я – вбивця. Так, я вбив багато людей. Я не стріляв у них з пістолета, не бив їх бейсбольною битою, ні. Я багатьом своїм приятелям в перший раз в житті дав у руку шприц, шприц, наповнений героїном. Героїном, який через декілька років їх вбив. Це я їх забив. Й це так обтяжувало, що я не вірив в те, що є на світі хтось, хто може мені це пробачити. Я просто боявся сповіді, як вогню. Але, на моє щастя, з’явилося інше почуття, почуття, яке є низьке, й дуже огидне, але якраз у моєму випадку, воно виконало благословенну роль. Це почуття – заздрість. Я почав заздрити своїм приятелям, що вони щоденно приступають до Святого Причастя. А я не можу, ну бо як, без сповіді? Ну й через тиждень такої шарпанини, боротьби з самим собою, заздрість, нащастя, перемогла страх. Пішов я до того свого францисканця, поляка, й сказав: «Отче, я хочу висповідатись». Він подивився на мене, й сказав: «Добре, прийди завтра о 5 годині, перед розарієм. Я тебе посповідаю.» Наступного дня, прийшов о 5 під церкву, він вже чекав. Навіть не пішли ми до сповідальниці, тільки сіли на лавці, бо я попросив про це, тому, що чувся так вільніше. Я… не знаю, годину – півтори розповідав йому про своє життя. Розповів йому історію цілого зла, яке я вчинив іншим людям. Історію усієї брехні, злодійства, бандитизму… вивалив з себе все, абсолютно. Нічого не залишив, нічого. Ну й, о, диво, францисканець витримав. Не втік. Ані сам не втік, ані мене не прогнав. Мало того, зробив щось, про що я навіть не мріяв: уділив мені розгрішення. Пробачив від імені Бога. Виглядало це дуже просто. Після завершення сповіді я клякнув на тротуарі, перед тою лавкою, на котрій я сповідався. Він став наді мною, витягнув руки, почав молитись. І в тій формулі є такі слова: «Я, відпускаю тобі гріхи.» В моменті, коли ті слова були наді мною сказані, «Я відпускаю тобі гріхи», весь бруд, все зло, це почуття вини за смерть моїх приятелів, - це все наче від мене відклеїлося й відпало. Перестало мене стосуватися. Я раптом почувся легким, як пір’їнка. Люди, як відчувають полегшення, кажуть, що їм ніби камінь з серця впав. Дорогі, мені не один камінь впав з серця, мені у тій хвилі з серця впав цілий Монт Еверест каменів. Я відчув себе вільною людиною.

Дорогі, я, коли був молодий, хіпував. Носив довге волосся, й багато говорив про свободу. Тільки тоді я думав, що свобода полягає у тому, щоби робити, що хочеш, й ні за що не відповідати. Сьогодні можу сказати: «Я вільна людина». В тому моменті, колі ті слова були сказані наді мною, - «Я відпускаю тобі гріхи», - я став вільною людиною. Вільний свободою, яку в мене ніхто не може відібрати. Бо це свобода, яка є тут, в середині, в мені. Мене можуть сьогодні в камері закрити, у тюрмі, - я буду далі вільною людиною. Таку свободу може дати людині тільки Бог.

А потім…потім було моє друге перше причастя. Я це так називаю, «Друге перше причастя». Тому, що це було перше причастя після 25 років перерви. Вибачте, я вам цього не розповім. Не зможу, просто. Щоби я не сказав, яких слів би не вжив, усього буде замало. Бо це почуття щастя і радості, відчуття такого простору, який раптом в мені відкрився, неможливо описати словами. А так я почувся, коли прийняв Господа Ісуса вперше після двадцяти п’яти років перерви. Від того часу я найщасливіша людина в світі. Повірте, я – найщасливіша людина в світі. Й не тому, що я не маю проблем. Дорогі, я маю безліч проблем. Передусім, я дуже хворий. Я маю вірусний гепатит "С”, я маю дуже важкі проблеми зі здоров’ям. Дорогі, я зовсім не святий, повірте мені. Я маю багато проблем з самим собою. Я часто з тої дороги, яку мені призначив Бог, з тієї прямої дороги, звертаю десь на бездоріжжя, падаю, грішу. Але є сповідальниця. А в сповідальниці, в особі священика, чекає мене Бог, щоби мене з того бруду гріхів очистити, й сказати: «Синку, рушай далі.»

Дорогі, я маю звичайні проблеми, так як кожна людина. Не раз бракує мені грошей на необхідні речі, щось у мене зламається, й я не вмію це полагодити. Хтось мене поранить, розізлить, й я ходжу потім, знаючи, що маю йому пробачити, повинен йому пробачити, а ходжу днями, й не можу цього зробити, мучаюся від того.

Я нормальна людина. Окрім таких… не є я як наркомани, завжди у піднесеному настрої, вгорі, «happy». Я маю свої доли теж, дуже глибокі, часами. Але я маю друга. Друга, який допомагає мені усі ці труднощі перемагати. Цей друг – Ісус.

Й насамкінець хотів би вам сказати те, що є для мене найважливішим. Хочу привести тут цитату. Коротеньку. Цитату з першого листу святого апостола Павла до коринтян. Є у цьому листі тринадцятий розділ - Гімн Любові. Як на мене, це один з найкрасивіших текстів, які взагалі в історії людства були написані, - така моя думка. І святий Павло на початку гимну пише: «Хоч би говорив мовами людей й ангелів, а не мав би любові, - був би як кимвал бринячий, і як мідь дзвеняча.» Й трохи далі: «Хоч би я мав віру, що могла би гори пересувати, а любові не мав – був би нічим.». Хотів би вам сказати одне: наркоманія, це не початок хвороби, це остання стадія хвороби. Хвороби, яку мати Тереза з Калькутти назвала найстрашнішою хворобою світу. Страшнішою від СНІДу, раку й різних епідемій. Ця хвороба називається «брак любові». Я теж хворів цією хворобою. Я - позашлюбна дитина. Починаючи з шостого тижня життя я виховувався дідом й бабцею. Повірте, я був для них зіницею ока, Альфою й Омегою, цілим світом. Але повірте, жоден дідусь й бабуся, навіть дуже люблячі, не замінять батька й матері. Я на протязі сорока років не міг сказати своїй мамі, що її люблю. Не міг. Мені ці слова застрягали в устах, у горлі, тому, що я на неї був жахливо ображений за те, що тоді, коли я її потребував, її біля мене не було. Зараз вже кажу їй це, щодня. Щодня до неї телефоную, й щодня їй кажу під кінець розмови: «Мамо, я тебе люблю.» І це правда. Бо Ісус і цю рану вилікував.

Повірте мені, я не експерт, я не кажу тут про те, що вичитав у книжках, але такий є мій особистий досвід: людина, що не любить й не є люблена - є трупом, живим «ходячим трупом». Я таким «трупом» був 40 років. Їв, спав, пив, коловся, крав, робив сто тисяч інших речей. Тут не було нічого, - гріб, мертва пустеля. Тільки Ісус, 8 років тому, повернув до життя те, що, мені видавалося, повернути до життя вже неможливо.
Усвідомлюю одну річ: дорогі, без грошей неможливо жити. Що ж, світ є таким, яким є. Так вже він побудований. Потрібно ті гроші заробляти, щоби їсти, щоби оплатити житло, щоби вдягнутися … але варта часом застановитися над однією справою: чи замість булки з шиночкою й маслицем не краще з’їсти хліб зі смальцем й з цибулькою, трохи обмежити собі у чомусь, але мати більше часу для родини, для своїх дітей, для своєї другої половинки!
Дорогі, наркоманія не починається на вулиці, ні! Наркоманія починається дома. Наркоманія не є спадковою хворобою. Не є спадковою хворобою! Наркоманом ніхто не народжується. Наркоманом людина стає. Найчастіше, я не скажу, що це 100 %, бо це не є правдою, це б було за сильно сказано, але найчастіше стаєшся наркоманом тому, що хворієш тою хворобою, якою я хворів, - брак любові. Бо для мене й моїх приятелів, (повірте, я знаю сотні наркоманів, й більшість з них, переважна більшість, хворіла тою самою хворобою, що й я.) і для нас героїн, для нас наркотик був таким-собі хімічним протезом щастя. Й ми думали, що він приведе нас, той наркотик, до неба, а він звів нас на самісіньке дно пекла. Багатьох приятелів – ще далі, бо запровадив їх на кладовище.
Дорогі, без грошей, певно, було б страшно важко жити. Але, думаю, вдалося би вижити. Без любові жити неможливо. Неможливо! І, я сьогодні можу сказати, я є найщасливішою людиною у світі! Знаєте чому? Не тому, що маю рахунок у банку, бо його не маю, не тому, що маю гарну машину, бо її не маю, не тому, що маю гарний дім, бо мешкаю у старому хорватському домі, з каменів, зліплених глиною, але маю свідомість, що я люблений, що мене любить Бог, й любить мене завжди. Й тоді, коли я такий гарний, чистий, й тоді, коли лежу вимазаний у гріху по самі вуха, - Він чекає мене… з любов’ю. Й хоче мені вибачити, й очистити з того бруду, й сказати: «Рушай далі, сину».
Я щасливий, бо знаю, що мене любить моя мама, й що я її люблю. Й сьогодні я можу їй це сказати.
Я щасливий, бо маю друзів, на яких можу розраховувати. Й того єдиного найкращого друга, яким є Ісус, який за мене віддав життя. Чи є щось більше? Нема. Й це є джерелом мого щастя. Не гроші, не матеріальні речі, тільки, власне, ця свідомість, що я є любленим. Тому….любіться!
Якщо є якісь питання – будь ласка.
У ту мить, коли перший раз, після стількох років, уділено мені розгрішення, коли я зрозумів, що у цю мить Бог мені простив… Бог мені простив, …. Бо там той священик є представником Бога! Це Бог мені вибачив, а він був тільки посередником…
(голос за кадром: Але є сумління, яке маю…»
але вірте мені, у ту мить це почуття вини просто відійшло! Відійшло! Так! Відійшло!
Я сьогодні за тих приятелів молюся, щоденно! Бо я нічого іншого сьогодні вже не можу більше зробити. Але я вже не маю почуття вини. Просто–напросто.
Слухайте, якби я собі не вибачив, то мене б тут сьогодні не було. Я б, може, лежав собі зараз на вулиці, обдовбаний, або п’яний, або б вже лежав на цвинтарі. Людина мусить собі вибачити. Мусить. Це є ласка .
Просто треба уповати на Бога. Справді так. Треба уповати на Бога, любі. На Бога не можна уповати на 99, 999%. На Бога уповається або на 100%, або не уповається. Такою є правда.
Мене моя родина, мої дяді, тітки, вважають ненормальним. Знаєте чому? Бо приїду до Польщі у відпустку, ну й родина з’їжджається додому, сідаємо, й одразу є питання до мене: «Вєсєк, чи ти не боїшся майбутнього?»
Я кажу, що ні. Чому б мав?
На людський погляд моє майбутнє є чорним. Я важко хворий, не можу фізично працювати… потім, любі, я б повернувся до Польщі, але хто прийме на роботу сорокавосьмирічного бувшого наркомана, хворобливого, з свідоцтвом про закінчення школи, без професії? Ніхто! Ніхто.
Переглядів 3123
Додати коментар

Послання Богородиці, 21 серпня 1986р., Меджуґор'є.
“Дорогі діти! Дякую вам за любов, яку виявляєте Мені. Знаєте, дорогі діти, що Я безмежно люблю вас і день у день прошу Господа, щоб допоміг вам зрозуміти любов, яку виявляє вам. Тому, дорогі діти, моліться, моліться, моліться! Дякую вам, що відповіли на Мій заклик!”

Спецтема

Онлайн трансляція...

Переглядів 128722
11:25, 14-07-2014
Всі статті

Фоторепортаж

«    Червень 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930 

А Ви були в Меджугор'є?

Так, один раз
Так, багато разів
Ні, але дуже хочу туди поїхати