Понад двадцять років я прожила зі своїм чоловіком, чудовою людиною. Для мене це був перший і єдиний шлюб, але мій чоловік до зустрічі зі мною вже був одруженим, а згодом і розлученим. З дня нашого весілля нам довелося багато пережити: віруючі родичі від нас відреклися, священик у нашому маленькому містечку говорив, що ми живемо в смертельному гріху. Мені було дуже важко все це зрозуміти і витримати, адже мій чоловік був мені вірним і був хорошою людиною у всіх відношеннях. Два роки тому він помер. Моя сестра вмовляла мене навернутись до церкви, але мене постійно дещо стримувало. Мені було соромно, і крім того я відчувала образу на тих людей, які запевняли, що люблять Бога, а свого часу мене відштовхнули.Словом, я була далека від церкви, і коли сестра запропонувала мені поїхати в Меджугор’є- це не викликало у мене ніякого ентузіазму. Але сестра наполягала, і я погодилася.
Погодилася з єдиною метою- розвіятися і відволіктися від щоденної рутини. Моїм хотіла просто подорожувати, але довелося їхати з паломниками. Пам'ятаю, що в дорозі найменша згадка про молитву викликала в мене головний біль. Щоправда, коли на кораблі керівник групи розповідав про появу Діви Марії, я дивувалася його глибокій вірі й зацікавлено слухала, але без довіри.
Зійшовши з корабля в Спліті, мене ще мучила морська хвороба і я сердилася на себе й на сестру, яка мене сюди привезла. В червні 2001 року ми прибули в Меджугорье - якраз на двадцятиріччя обявлень, в які я взагалі не вірила! Вже на місці, коли всі йшли на яку-небудь зустріч, а тим більше на Св.Літургію або Адорацію, я весь час намагалася куди-небудь утекти.
Ще в автобусі керівник поїздки порадив мені не шукати знаків на небі або в храмі, а більше вдивлятися у своє серце і спробувати розкрити його за ці чотири дні. І дійсно, в Меджугор’ї моє серце якось пом’якло, і я сама хотіла піддатися цьому відчуттю. Зізнаюся, терпіти не можу всякі ходіння по горах, але 24 червня я пішла разом з групою на гору Подбордо, по дорозі заново вчилася молитись вервицю. На самому місці об’явлень в якийсь момент мені захотілося побути на самоті, я відійшла від групи і присіла на узбіччі біля дерев'яного хреста. Відчувала глибокий мир і зосередження. Я сподівалася, що зараз мені відкриється, чи потрапив мій чоловік на небо. Адже він був доброю людиною. Я почала за нього молитися.
Коли вирішила знову приєднатися до своєї групи, виявилося, що всі вже пішли.
Подивилась навколо, щоб знайти кого-небудь, хто показав би мені як повернутися назад. І тут помітила якогось священика. Я запитала, чи говорить він по-іспанськи. На мій подив, він відповів: «Так». Тоді я запитала, чи знає він як звідти спуститися. А він сказав: «Вже хочете йти? Чому? »Я відповілала, що вже все тут роздивилася, та він заперечив, сказавши, що сюди приходять не дивитися, а молитися- і тоді дійсно що-небудь можна побачити серцем. Я сказала, що вже помолилась. Тоді він відповів, що мало помолилася, потрібно більше. Тільки в цей момент я зрозуміла, що ми розмовляємо чистою іспанською.
Мені з ним було дуже добре. До того ж я зраділа, що можу поговорити зі священиком не з нашої групи. Адже нашому священикові я ніяк не вирішувалася відкритися і нещодавно навіть просила Богородицю, щоб Вона надіслала святого священика, який допоможе мені відкрити своє серце Богові. Згадавши про це, я подумала: «Ось, Вона виконала моє прохання!»
Я запитала того священика, чи можу розповісти йому про себе, й одразу почала говорити про свої сумніви, про чоловіка, про дітей, про свою подорож до Меджугор’я. Зізналася, що дуже хочу прийняти Причастя, але боюся. Боюся, що це буде гріх, тому що я багато років жила невінчаною з розлученим чоловіком. Пояснила, що дуже любила його. Мені було дивно, що я весь час говорила, а він тільки дуже уважно слухав і жодного разу мене не перервав. А коли я закінчила, він подивився мені просто в очі таким глибоким поглядом, який не можна забути, - поглядом, повним співчуття, любові і розуміння, поглядом того, хто прагне тільки допомагати. І тоді він сказав, що мені обов'язково потрібно піти на сповідь, що сповідь - це надзвичайний дар для нас: Ісус розкрив Свої руки, щоб обійняти всі наші гріхи і зцілити наші серця. Потім священик нагадав мені кілька моментів з Євангелія - про зцілення розслабленого, про прощення Марії Магдалини, щось ще.
Я спитала, чи вірить він, що Божа Матір тут присутня? Він відповів, що Мати завжди виходить назустріч Своїм дітям, особливо якщо вони хворі, а людство зараз хворіє безвір'ям, але якщо ми молимося і постимо, якщо живемо відповідно до Євангелія, то увійдемо в чудовий світ. Сказав, що нам не вистачає віри і що лише завдяки молитві, віра набирає сили.
Коли ми почали спускатися з гори, я раптом зрозуміла, що вже розповіла незнайомому священику історію всього свого життя, і тепер не вистачало тільки його благословення і відпущення гріхів. Він подивився на мене, поклав руки мені на голову і сказав, що я все ж таки повинна пошукати священика і висповідатися. Я запитала, чи не може він сам мене посповідати. Він відповів, що мені треба висповідатися перед Св.Літургією, коли буде читатися Розарій, і я повинна піти до другої сповідальні біля храму надворі. Увечері я вирушила прямо до тієї сповідальні, яку він вказав, в надії, що там знову його зустріну. Але там опинився інший священик, який говорить по-іспанськи, здається, з Аргентини, він і прийняв мою сповідь.
Це був бальзам для мого серця! Справді, я відчула, що всі мої рани були зціленими, що тепер цілком належу Господу Ісусу! І тоді з моїх очей полилися сльози, і я плакала до тих пір, поки не почалося святе Причастя. А потім вперше за двадцять років я прийняла цю благословенну їжу. Мені згадалась манна небесна, і я зрозуміла, що двадцять років ходила по пустелі, позбавивши себе цієї чудової їжі!
Увечері після Св.Літургії, коли ми йшли в готель, я розповідала про свої чудові переживання і раптом у вітрині кіоску побачила портрет того самого священика. Я показала його співрозмовникам: ось, ось, дивіться, це той, якого я зустріла на горі! По обличчю керівника групи пробігла якась тінь, потім він відійшов, сказавши, що хоче розглядати медальйони в сусідньому кіоску, але я встигла помітити, що з його очей потекли сльози...
Тільки потім сестра пояснила мені, що на фотографії був отець Славко, який помер півроку тому.
Я вдячна нашому керівникові за те, що він не сказав мені цього відразу - адже тоді я б нічого не зрозуміла. А тепер я готова об'їхати весь світ, щоб ділитися з іншими тією неймовірною любов'ю, якою обдарував мене Господь, і тим надзвичайним подарунком, який піднесла мені Богородиця у ювілейний день двадцятиріччя Своїх об’явлень.
Паломниця Кармен.
Ця розповідь була записана керівником однієї мексиканської групи
