» » А ТЕПЕР Я ХОЧУ ЙТИ ЗА УЧИТЕЛЕМ

А ТЕПЕР Я ХОЧУ ЙТИ ЗА УЧИТЕЛЕМ

  • 12 липня 2014, 18:04
А ТЕПЕР Я ХОЧУ ЙТИ ЗА УЧИТЕЛЕММене звуть Наташа. Я народилася в Москві, виросла в Україні, навчалася в Санкт-Петербурзькому університеті кіно і телебачення за спеціальністю – кінорежисер. Коли вперше їхала до Меджугор’я (рівно три роки тому), то не знала, для чого я туди їду. Усе своє життя я постійно кудись мандрувала, і за свої 25 років змінила 25 місць проживання. Шість років тому моя мама захворіла на рак. На останній стадії хвороби вона відвідала Меджугор’є. До того часто бувала на Кавказі з гуманітарною допомогою для тих, проти кого воювала наша держава. Мама писала чудові вірші, виховувала чотирьох дітей, і при цьому допомагала біженцям.

Я не могла цього збагнути. Як і того, що моя мама поїхала на якусь гору в Герцеговині, де об’являється Діва Марія. Її тихим свідченням стало світло, яке випромінювалося на всіх, хто зустрічав її після повернення звідти. Я плакала і питала її: «Чому? Чому це з тобою сталося?» А вона усміхалася і відповідала: «Не чому, а для чого». Її внутрішня переміна була помітна усім. Але за дев’ять місяців моєї мами не стало.

Мамині родичі втратили єдину доньку, а ми четверо зостались самі, в тому числі двоє неповнолітніх. Оскільки наші батьки були розлучені, батько пив, то ми з ним були мало знайомі.

Я взяла опіку над своїм середнім братом, і забрала його з собою з Москви до Санкт-Петербурга. Не зорієнтувалася, що оточення, з якого я його «витягнула», згодом знайшлося і тут. Починаючи з дванадцяти років мій брат не жив вдома, грав на гітарі на вулицях і, як це згодом виявилося, жив з наркоманами. Курив лише маріхуану, бо не вважав це наркотиком. Мої найсентиментальніші спогади пов’язані з періодом наших спільних мрій про спокійне родинне життя. Але спокою не було, бо іноді брат крав у мене гроші. Ми мріяли, як присвятимо себе творчості – брат співав і грав на гітарі, хотів бути актором, а я – кінорежисером.

Одного ранку, повернувшись додому, я застала брата одягненим в моєму ліжку. Степан тої ночі вперше спробував героїн. Лише один раз. Він помер уві сні. Йому було лише 17 років. До того я вважала, що «в цьому житті треба спробувати всього» або «від одного разу залежності не буває». Проте у мого брата не було залежності, яка знищила б його життя, ні, він помер відразу після першої дози наркотику і було йому лише 17.

Смерть змусила мене подивитися у вічі життю. Я мусила замислитися над тим, як маю відповідати на питання смерті – тобто життя. «Хто я?» і «Чому я?». Я воліла ховатися від цих запитань в алкоголі. Але там не було ні відповіді, ані самого запитання. В той час, перебуваючи якось у Москві, я зустріла мамину знайому. Вона розповіла мені про молитовну спільноту, з якою моя мама познайомилась у Меджугор’ї. Члени цієї спільноти, коли довідались про смерть моєї мами, запропонували оплатити чотирьом її дітям поїздку до Меджугор’я. Я прийняла їхній дар, і поїхала до Меджугор’я на Міжнародний фестиваль християнської молоді. Тоді все виглядало для мене «в чорних тонах»: мені здавалося, що це туристичний курорт, а не місце паломництва. Людям різних культур буває складно сприймати один одного. Але на цьому фестивалі я зрозуміла і побачила, що важливе для всіх цих мандрівників – прагнення жити з Богом. У Євхаристії, в Євангелії, в молитві. Після зустрічі з цією реальністю в моєму житті багато змінилося, але не відразу, не в одну мить, а поступово. Крок за кроком все почало руйнуватися, розпадатися, розвалюватися – все те, щодо цього ще якось трималося купи. Протягом двох років я почала два-три рази на рік приїздити до Меджугор’я. Чим вище я спиналася тут, тим нижче падала після повернення додому. Все ніби оберталося по колу. Я збагнула, що мені залежить на думці інших, що прагну перемог і нагород на фестивалях, підтримки моїх друзів, уваги чоловіків, визнання. Мені було важливо, що про мене думають всі на світі, і чи думають взагалі. Мене ніби пожирав якийсь черв’як. Коли я випивала, черв’як напивався і веселився зі мною, допомагаючи мені почувати себе «такою, яка я є», тобто створюючи потрібну ілюзію.

Я розуміла, що любов найважливіша у житті, про це говорять на кожному кроці. Люби, люби, люби. Але як? Як це зробити, якщо я не вмію любити, мої батьки розлучилися, коли мені було два роки, а мій вітчим бив мене і моїх братів? Вчив нас битися між собою, а потім нас покинув. Як любити, коли я не бачила любові між моїми родичами? Як, коли мої близькі, які мене любили - померли? Як маю любити, коли я не звикла жертвувати задля любові? Я здатна була на любов чуттєву, в якій не треба було приносити жертву. Але внутрішньо я розуміла, що це не та любов, що я шукаю чогось важливішого.

- Учителю добрий, що маю робити, щоб мати життя вічне?

- Зречися всього, що маєш, і йди за мною, - сказав Ісус.

Ще раніше, коли я не хотіла відмовлятися від речей, які видавалися мені приємними, коли читала ці слова – мені ставало дуже сумно. Але в тому, на мою думку, і полягає головний парадокс християнства Хтось колись промовив: «На жаль, Ісус приніс нам радісну звістку». На жаль, нас чекає велика радість. Розумієте? Але це саме так… І якщо говорити конкретно, то моє відречення від свого «багатства» відбулося під час сповіді. Ось так я відреклася від того, що мала. А тепер хочу йти за Учителем. І я лише розпочинаю свій шлях, я йду, я шукаю.

Відважитися приїхати знову до Меджугор’я означало для мене зректися багато чого. Тут я живу в молитовній спільноті «Світло Марії», яка допомагає паломникам зі сходу і надає можливість молодим людям прожити рік в «Школі Марії»; тут я вчуся молитись, жити за Євангелієм, любити і прощати. Ця спільнота – моя нова сім’я.

Все, за чим тужило моє серце – це єднання з іншими людьми саме в любові і єднанні з Богом, який і є Любов’ю. Колись мене спіткало велике розчарування, я вирішила, що це неможливо. А зараз я вірю, що, як і кожна людина, покликана до святості, до любові і єднання з Богом. Там, де я перебуваю. І така, якою я є.

Наташа (Москва, Росія)
Переглядів 1877
Додати коментар

Послання Богородиці, Цариці Миру, через візіонерку Міріану Драгічевич-Солдо, 2
"Дорогі діти! По волі мого Сина і з моєї материнської любові приходжу до вас, своїх дітей, а особливо до тих, котрі ще не пізнали любові мого Сина. Приходжу до вас, які думаєте про мене, які мене закликаєте. Вам даю мою материнську любов і приношу благословення свого Сина. Чи маєте чисті й відкриті серця? Чи бачите дари, знаки моєї присутності та любові? Діти мої, у своєму земному житті наслідуйте мій приклад. Моє життя було болем, мовчанням і безмірною вірою та довірою Небесному Отцеві. Ніщо не випадкове – ні біль, ні радість, ні страждання, ні любов. Усе це милості, які вам уділяє мій Син і які ведуть вас до вічного життя. Мій Син чекає від вас любові й молитви в Ньому. Молитися й любити в Ньому – як мати навчаю вас – це означає молитися в тиші своєї душі, а не лише проказувати вустами. Це є й найменший гарний жест, учинений в ім’я мого Сина, це терпеливість, милосердя, прийняття болю і жертва, вчинена заради іншого. Діти мої, мій Син дивиться на вас. Моліться, щоб і ви бачили Його обличчя і щоб вам могло бути об’явлено. Діти мої, я вам відкриваю єдину й правдиву істину. Моліться, аби ви зрозуміли її та могли ширити любов і надію, аби могли бути апостолами моєї любові. В особливий спосіб моє материнське серце любить пастирів. Моліться за їх благословенні руки. Дякую вам."

Спецтема

Онлайн трансляція...

Переглядів 220389
11:25, 14-07-2014

ДНІ ДУХОВНОЇ ВІДНОВИ


Фоторепортаж

«    Червень 2020    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930 

А Ви були в Меджугор'є?

Так, один раз
Так, багато разів
Ні, але дуже хочу туди поїхати

Червень 2020 (4)
Травень 2020 (130)
Квітень 2020 (108)
Березень 2020 (53)
Лютий 2020 (32)
Січень 2020 (50)