Меджуґор’є для мене насамперед – це мир. Я хочу поділитися невеликим свідченням свого життя, і ви зрозумієте, наскільки важливий мир, коли ти все робиш і розумієш, що Господь цього хоче й закликає нас до цього.
Я народився в радянський час у великій сім’ї. Мій батько був не тільки головою колгоспу, але й важливим партійним працівником. Мама – зовсім проста жінка, яка закінчила лише три класи початкової школи, і дуже віруюча. Вона ніколи не розповідала мені про Бога, але я завжди бачив, як вона молиться. Щодня. Кожного вечора, ідучи спати, я бачив, як вона молиться навколішках. Ніколи я не запитував її про це, але просто завжди бачив, що вона робить щось дуже для неї важливе.
Ми всі були охрещені, хоча й жили в радянський час. Я – наймолодший із братів. Одного разу, коли я вчився в 5 чи 6 класі, побачив на вулиці священика. Й оскільки я був із музикальної сім’ї, то запитав його: «У вашому храмі є орган?» Той відповів: «Є». «Тоді дозвольте мені пограти». Після того, як я пограв, запитав: «А я можу бути Вашим органістом?» І він погодився. Того дня я прийшов додому й усім розказав, що познайомився зі священиком і він прийняв мене «на роботу». Я буду органістом! Так я почав учитися грати на органі у храмі.
Минув час… Мене призвали до армії, але я дуже добре знав, що коли я повернуся, то буду продовжувати робити те, що я робив до військової служби, – буду органістом. Однак у житті все змінилося: мене послали служити до Афганістану.
Це було хорошою школою життя для мене. За перші чотири місяці я вже отримав першу кулю. Після другого поранення мене перевели на «катюшу». Відтак було ще одне більш серйозне поранення, жовтуха…
По якімсь часі вийшла постанова, що радянська армія повинна вийти з території Афганістану. Мій офіцер прийшов до каптьорки, попросив папір та олівець і сказав, що я повинен написати свого останнього листа до мами. Я бачив, як він 3-4 години писав його. Він більше плакав, ніж писав…
Завжди був переконаний, що яким би я не став інвалідом, та все-таки обов’язково повернуся додому. Мої батьки й не знали, що я служу в Афганістані, позаяк я не міг собі уявити, чим би було для моїх батьків кожного дня жити й чекати, що вони отримають листа, у якому буде сказано, що їхній син повернеться в
Меджуґор’є для мене насамперед – це мир. Я хочу поділитися невеликим свідченням свого життя, і ви зрозумієте, наскільки важливий мир, коли ти все робиш і розумієш, що Господь цього хоче й закликає нас до цього.
Я народився в радянський час у великій сім’ї. Мій батько був не тільки головою колгоспу, але й важливим партійним працівником. Мама – зовсім проста жінка, яка закінчила лише три класи початкової школи, і дуже віруюча. Вона ніколи не розповідала мені про Бога, але я завжди бачив, як вона молиться. Щодня. Кожного вечора, ідучи спати, я бачив, як вона молиться навколішках. Ніколи я не запитував її про це, але просто завжди бачив, що вона робить щось дуже для неї важливе.
Ми всі були охрещені, хоча й жили в радянський час. Я – наймолодший із братів. Одного разу, коли я вчився в 5 чи 6 класі, побачив на вулиці священика. Й оскільки я був із музикальної сім’ї, то запитав його: «У вашому храмі є орган?» Той відповів: «Є». «Тоді дозвольте мені пограти». Після того, як я пограв, запитав: «А я можу бути Вашим органістом?» І він погодився. Того дня я прийшов додому й усім розказав, що познайомився зі священиком і він прийняв мене «на роботу». Я буду органістом! Так я почав учитися грати на органі у храмі.
Минув час… Мене призвали до армії, але я дуже добре знав, що коли я повернуся, то буду продовжувати робити те, що я робив до військової служби, – буду органістом. Однак у житті все змінилося: мене послали служити до Афганістану.
Це було хорошою школою життя для мене. За перші чотири місяці я вже отримав першу кулю. Після другого поранення мене перевели на «катюшу». Відтак було ще одне більш серйозне поранення, жовтуха…
По якімсь часі вийшла постанова, що радянська армія повинна вийти з території Афганістану. Мій офіцер прийшов до каптьорки, попросив папір та олівець і сказав, що я повинен написати свого останнього листа до мами. Я бачив, як він 3-4 години писав його. Він більше плакав, ніж писав…
Завжди був переконаний, що яким би я не став інвалідом, та все-таки обов’язково повернуся додому. Мої батьки й не знали, що я служу в Афганістані, позаяк я не міг собі уявити, чим би було для моїх батьків кожного дня жити й чекати, що вони отримають листа, у якому буде сказано, що їхній син повернеться в «гарному ящику». І в мене напрочуд добре виходило обманювати. Справа в тому, що один мій друг служив у Німеччині, і ми вирішили, що всі свої листи, які я писатиму додому, спершу перешлю йому до Німеччини, там він поміняє конверт, напише свою адресу… «Привіт, мамо, тату, мої дорогі брати й сестри, як я вас усіх люблю! Я вже рахую не тільки дні, а й години та хвилини, коли вас побачу. Щойно були в лазні, потім підемо знову дивитися телевізор. Життя в нас дуже просте. Супер!» І уявіть собі, що мої мама й тато завжди читали ось такі собі листи…
Коли я побачив, як мій полковник пише чотири години листа своїй матері, почав вірити, що, можливо, ми дійсно вже не повернемося додому. І через цих чотири години я також вирішив написати вісточку додому…
Почався останній етап виходу з території Афганістану. Це був дуже тяжкий час, тому що із 600 солдатів залишилися в живих тільки 40. Я вижив і не отримав більше жодної рани. А чому? Тієї ночі, коли написав свого останнього листа, у мене було таке відчуття, що я підписав собі смертний вирок, нібито прийняв те, що змісту більше нема. Уранці я відніс листа до штабу, опустив його в ящик і ніяк не міг прийняти того, що це може бути правдою і що я більше не повернуся додому. І вперше у своєму житті я не пішов до казарми, а попрямував просто кудись на територію та став на коліна. Це була перша молитва в моєму житті. І я сказав: «Боже, я не знаю, чи Ти є, чи Тебе немає. Але якщо Ти є, тоді є смисл, а якщо Тебе немає, тоді смислу взагалі ні в чому нема». Я ж така людина, що дуже люблю угоди. Тож сказав: «Боже, якщо Ти є, у мене є угода: якщо з цього моменту в мене не буде більше жодної рани, ні кулі, я обов’язково стану священиком. Якщо ж буде бодай одна куля чи маленька рана, тоді Тебе немає й смислу немає. Тоді все дуже просто». Після цієї молитви я встав і пішов до казарми. Усередині я відчув мир. І в мене не було більше ніякого страху. Того ж дня, перед обідом, почалася тривога, і ми повинні були збиратися та виїжджати з території Афганістану. Як я вже говорив, це було дуже тяжко. Не хочу повторюватися. Але, слава Богу, що нас знайшли й вивезли звідти. Мій полковник, із котрим я жив разом у одній кімнаті , так і не повернувся додому. А коли я вернувся – живий, без жодної рани, без жодної кулі, відразу зрозумів, що моє життя – бути священиком.
13 вересня – ніколи не забуду цього числа – рано-вранці я приїхав поїздом із Москви до Риги. Найбільше, чого я хотів, це сповіді. Вирішив: який храм буде першим відкритий, там я й здійсню свою першу сповідь. Цікаво, що о шостій ранку відкривався польський храм і там служив один ксьондз, поляк, професор Духовної семінарії. Я висповідався. І цей священик після Меси запросив мене на сніданок. Та не забувайте, що я людина, яка любить угоди. Тож я сказав: «Якщо Ти хочеш, аби я прийшов до Тебе на сніданок, то маю дві угоди: перша – після сніданку Ти мене пустиш пограти на органі, а друга – Ти професор Духовної семінарії, отож допоможи мені вступити туди». Він погодився. Тільки запитав мене, коли я хочу вступати до семінарії. А я й відповів: «Завтра». Я не хотів запізнитися ні на одну хвилину. Знав, чого хочу й ким хочу бути.
Розпочавши навчання в Духовній семінарії, я зрозумів, що це і є моє місце в житті. Мене висвятили на священика й відправили служити в Курляндію, це частина Латвії, де католиків дуже мало. Це католицька місія. Парафія дуже маленька, крихітна хатинка священика.
Якось до мене прийшов один наркоман і попросив про допомогу… Я запросив його на обід і дав йому можливість усе розказати про наркоманію. А вкінці поставив йому питання: «Як я тобі можу допомогти?» Він на те відповів: «Тільки не виганяй мене, залиши тут. І не кажи, що я повинен молитися Розарій та читати Святе Письмо. Тому що всі священики мені кажуть: молися Розарій – і не будеш більше наркоманом. А я молюся Розарій, а наркоманом так і лишився…» Отак він лишився жити в мене. Потім іще два хлопці прийшли – ще один наркоман і один алкоголік…
По якімсь часі я отримав старовинне помістя, і ми там зробили спільноту. Я не знав і не уявляв собі, як це – жити в спільноті. За три роки після цього мене запросили поїхати до Меджуґор’я. І ця поїздка змінила моє подальше життя. До цього я робив усе з великим страхом, не уявляв собі, як це жити в спільноті, як ділити своє життя з такими людьми… У Меджуґор’ї, потрапивши до спільноти «Ченаколо», я зрозумів, що не винайшов другого велосипеда, а така практика життя вже існує. І навіть правила нашого життя були майже такими ж, як у Меджуґор’ї. Бачите, як Святий Дух усе вів, незважаючи навіть на те, що я в цей час нічого не знав про те, як жити в такій спільноті.
Для мене Меджуґор’є – це фундамент мого життя. І відтоді я більше ніколи не сумнівався й не сумніваюся зараз у тім, чого саме Бог очікує від мене. Близько 18-19 років я щодня молився й просив Бога, аби мій єпископ дозволив мені бути священиком у спільноті (тому що до цього в мене було 11 маленьких парафій і спільнота, яка знаходилася за 300 кілометрів від них). Діва Марія в Меджуґор’ї почула мої молитви. І зараз вже третій рік, як я повністю віддав своє життя служінню й життю в спільноті в Брукні. Це надзвичайне місце, де ми створюємо багато гарних проектів, відкриваємо школи й т. д.
Наостанок я хотів би запросити вас: відкривайте своє серце, відкривайте. Найголовніше, що нам потрібно в житті, – це мир. Мир. У Меджуґор’ї я отримав його. Я вже не уявляю собі жодного року без духовності Меджуґор’я, цього способу життя, усього того, до чого нас запрошує Діва Марія. Для мене це дуже-дуже важливо. І дуже важливо також бути щирими, справжніми. Для мене – це велике покликання жити з молоддю, з наркоманами, алкоголіками, залежними від азартних ігор. Зараз багато молоді, яка не бачить смислу, тож їм недостатньо тільки говорити щось, вони повинні побачити справжнє духовне життя.
Я завжди дякуватиму Діві Марії, тому що після того, коли вперше приїхав до Меджуґор’я, а це було вже 23 роки назад, я більше не поспішаю й не хвилююсь, став спокійним, бо все, що роблю, роблю разом із Дівою Марією та зі Святим Духом.
І вас сьогодні запрошую: відкривайте своє серце – і ви отримаєте найголовніше, а це – мир. Не мир навколо, а мир усередині. І тоді ви завжди зможете розуміти, що Бог хоче й чого від нас очікує. Саме до цього нас і веде Діва Марія в Меджуґор’ї. Амінь. Слава Ісусу Христу!»
о. Андрій, Латвія
Взято з газети Світло Марії
