«Від самого початку, як тільки почув про можливість
поїхати до Меджуґор’я, я почав шукати інформацію в Інтернеті про це
місце. Після прочитаного в серці зродилася думка просити Богородицю про
зцілення мого сина, але з кожним наступним днем це бажання мінялося на інше… Як
наслідок –
зцілювався я сам. Поступово моя молитва почала мінятися, я просив Богородицю,
щоб допомогла мені прийняти хворобу сина, полюбити й прийняти цю хворобу. Коли
я дивився на інших дітей, які так само сюди приїхали, то зрозумів, що мій син
здоровий! Саме це я й скажу дружині після повернення додому. Дуже сподіваюся,
що ще приїду сюди разом зі своєю сім’єю, аби просто бути поруч із Богородицею й
дякувати Їй за те, що наш син саме такий, який є, тому що поруч із ним
міняється моє серце!» (Ігор)
«Меджуґор’є – це особливе місце! Приїхавши сюди, забуваєш про всі труднощі й проблеми, бачиш інших людей, їхню енергійність, радість життя – і це підбадьорює. Серце наповнюється радістю, коли бачиш турботу волонтерів та господарів готелів. Тоді на власні очі розумієш, що ти не один зі своєю проблемою, що інші розділяють твій біль і немає байдужих. Дякую Богові за можливість пережити це відкриття в такому оточенні в цьому святому місці!» (Ірина)
«Я приїхав сюди з мамою й братиком. Коли побачив, що люди сходять на гору Кріжевац босоніж, то мені теж захотілося так зробити, аби принести Богородиці ці маленькі жертви за зцілення мого молодшого брата. Я хочу, щоб він міг ходити самостійно» (Володя, 11 років).
«Для мене інвалідність із коляскою – це шанс жити, тому що саме в такий спосіб Господь береже моє життя. Тільки завдяки інвалідному візку я пізнала Бога Живого, Його любов та постійну опіку, а ще навчилася жити для інших і служити їм таким чином, яким мені дозволяють це мої фізичні можливості. Дякую Бога за інвалідність, тому що саме завдяки їй я тут, у Меджуґор’ї!» (Таня)
«Більшість людей, із якими мені вдалося поговорити, говорили не про фізичне зцілення, а про те, що зараз вони приймають свою хворобу такою, якою вона є. Говорили про те, що відчувають, як сильно Богородиця любить їх та обіймає, ділилися любов’ю й бажанням жити далі, говорили про те, як хочуть упевнено йти далі, знаючи, що життя тут, на землі, – це паломництво, і є ще щось більше» (Олександр, волонтер).
«До Меджуґор’я я вірила в Бога, але багато не розуміла, а тепер у мене наче душа прокинулася, особливо в момент явління Богородиці. А коли я, повернувшись додому, сіла в машину, то сказала мамі: «Переїдьмо до Меджуґор’я», – на що почула відповідь: «Ми тут, аби допомагати людям, які так само потребують допомоги, як тоді потребували ми» (Світлана).
«Для мене це паломництво виявилося розмовою про те, що таке любов. Потім, коли купила книжку Славка Барбарича, я побачила, що вона теж називається «У школі любові» – тієї любові, якої навчають нас Господь і Діва Марія. Але із самого початку бачила, з якою любов’ю ставляться до своїх підопічних ті, хто постійно разом з інвалідами, із кимось з інвалідів-візочників: сестра до сестри, подруга до друга, син до матері. Без любові, через почуття тільки одного обов’язку таке ставлення не можливе. Я бачила любов тих, хто живе в Меджуґор’ї, до тих, хто приїжджає туди: наші господарі, сестри зі спільноти, просто люди на вулиці – усі випромінювали особливу любов, і все містечко було пронизано цією любов’ю. Для мене все це було дуже важливо, тому що я приїхала до Меджуґор’я втомленою, спустошеною, ображеною. І Господь, і Марія допомогли мені відчути, що на світі є Любов, а значить, світ не такий уже поганий, і є надія!» (Ольга)
«Цьогоріч я побував у Меджуґор’ї вдруге. Минулого року мені як лікареві несподівано запропонували поїхати до Меджуґор’я разом із групою паломників. У цій групі переважно були люди з інвалідністю, і я повинен був надавати медичну допомогу за потреби. Я згодився, не розуміючи, що це значить, оскільки до цього ні разу не їздив у паломництво. Спершу цю пропозицію сприйняв як відрядження. Вважаючи себе християнином, я був радий відвідати святе місце, про яке чув, але насправді нічого не знав. Тільки потім дізнався, що до Меджуґор’я ніхто не приїжджає випадково.
У цих двох поїздках я отримав більше, ніж будь-коли. Поруч були світлі, віруючі люди, люди з різними й складними проблемами зі здоров’ям, безкорисливі батьки та священики, які випромінювали любов та істинну віру, велика духовна сила. Світлі люди, які з миром і терпеливістю несуть свій хрест. Люди, які віддали всі свої сили для організації та реалізації паломництва, безкорисливо служачи тим, хто так потребує допомоги ближнього. У цьому і я побачив своє покликання. Я зрозумів, що Діва Марія чекає мене й усіх, кого Вона запрошує до Меджуґор’я. Спочатку це було дуже несподівано: Діва Марія чекає МЕНЕ? Але поступово стало ясно, що Вона чекає нас усіх і допомагає нам повернутися до стіп Свого Сина.
Нехай Бог благословляє всіх паломників! Ви дали мені так багато. Більше, аніж я вам…» (Андріс, лікар-волонтер)
Взято з газети Світло Марії
