Моє покликання зародилось, коли мені було 23 роки. Я один з тих, хто ніколи не думав, що колись стануть так близько біля Господнього вівтаря. Хоча у 7 років я прийняв перше Причастя, однак протягом тривалого часу занедбував постійні відвідини храму і не приступав до Таїнств. До 23 років я ніколи не прислуговував на Святій Літургії. Про мене говорили, що я не визначився з вірою, у мене були труднощі з вступом до гімназії. Тож я з батьками ішов до костелу тільки тоді, коли ми були у бабусі в селі, бо в Банській Бистриці це було небезпечно. Тільки після розвалу комуністичного режиму я знову почав постійно ходити на Службу Божу та щомісячну сповідь вже у моєму місті.До храму мене привела моя перша подруга. Вона спитала мене, чи я католик і чи не підемо в неділю у костьол. Я погодився. Десь через місяць вона спитала, чи не піду до Причастя. Тоді я відповів, що вже майже 10 років, як я був на Сповіді і навіть не пам’ятаю, як треба сповідатися. Тоді я почув у відповідь: «Приготуйся і наступного разу підеш на Сповідь». Священик, який дав мені розгрішення, за покуту призначив відбувати щомісячну сповідь протягом наступних 10 місяців. Я почав читати Святе Письмо, молитися Літанії, моя свідомість відкривалася. Це був дуже благословенний час дозрівання у любові та у вірі. У цей час я роздумував, у який вищий заклад піду далі вчитися.
Я маю технічний склад мислення. Мій батько 27 років викладав у автошколі, тож я виростав з машинами і маю схильність до техніки. Мама, однак, виховувала мене дуже чутливо і, напевно, саме завдяки їй я зміг прийняти таке рішення: «Я хочу служити людині, а техніка має служити мені». Скінчилось тим, що перемогла стоматологія. Мене прийняли в Брно, а через два роки я мусів перервати навчання. У цей період я зрозумів, що після повернення у Брно не зможу продовжити навчання, бо поступав я у 1992 році, коли ще існувала Чехословацька республіка, а домовленості щодо обміну студентів вищих учбових закладів після розділу республік були підписані тільки у 1997 р. Це поставило мене на коліна, бо мрія мого життя була зруйнована і я почав молитися не тільки про благословення моїх планів, а також за пізнання волі Божої.
У тому році я почав щодня молитися розарій, побував на генеральній сповіді і постійно ходив у паломництво до Літманова. Божою відповіддю стало те, що я зміг продовжити навчання у медичному вузі м. Мартін, але вже не як стоматолог, але як магістр лікарської справи. Протягом першого року разом із однокурсниками я ходив на Служби Божі і в будні та шукав між віруючими дівчатами свою майбутню дружину. Приблизно в середині другого семестру одні стосунки почали виявлятись як перспективні. Це був мій найщасливіший період. Ще минулого року я не мав можливості вчитися, не мав дівчини… А за рік щоденної молитви розарію в мене було серце, наповнене любов’ю, я навчався у ВУЗі, який давав мені добру перспективу.
Почалися екзамени і великі канікули, і я вирушив на свято Зіслання Святого Духа пішки з Банської Бистриці у Старі гори, що на відстані 17 км, подякувати Господу за всі дари, які дав мені протягом року. Повернувшись додому, я прочитав з енцикліки Йоана Павла ІІ «Дам вам пастирів» такі слова: «Прямуйте до святості і Бог, як такою буде Його воля, зі святих юнаків може покликати своїх священиків». Це було живе слово прямо в серце. Тільки моє серце на такий заклик не було приготоване. Більше того, лише декілька місяців тому я почав пізнавати гарну віруючу дівчину, яку я носив у своєму серці. Як далі?
У серпні 1996 р. я приїхав на фестиваль молоді у Меджугор’є. Перші три дні я постив на воді і хлібі та щодня під час обідньої перерви залишався перед Пресвятими Дарами. Я просив про Боже світло. Воно, однак, не приходило. З Меджугор’я я від’їжджав з такою думкою: «Господи, Ти знаєш, що я ніколи не хотів бути священиком. Якщо Ти цього хочеш, то зміни мене протягом наступного року. Я даю Тобі одну годину молитви щоденно в наступні 365 днів і через рік повернуся сюди і скажу Тобі «так» або «ні» відповідно до того, що Ти зробиш у моєму серці». Я почав молитися за свою сім’ю, за мою майбутню дружину, за наших дітей, за роботу – щодня годину.
Десь після Різдва 1996 р. я відчував, ніби Бог говорив до мого серця: «Це все тобі вже даю, якщо хочеш, проси щось більше». Я ще все не хотів приймати священство, але шукав, що більше я міг би бажати від Господа. Я почав так молитися: «Господи дай, щоб я був плідним у своєму житті, щоб я не був як суха гілка, яка не приносить плоду». Ця молитва відкривала мене і готувала до того, що у серпні 1997 р. у Меджугор’ї я сказав Богу своє «так». Тоді зі мною була і моя дівчина. Коли я сказав їй, що не можу відмовитись від Божого заклику, вона думала, що це миттєва радість з оточуючої атмосфери, яка панувала у Медджугор’ї і… що це пройде.
Я хотів закінчити ВУЗ, оскільки не хотів поступати в третій вищий учбовий заклад без того, щоб не закінчити попередній. Та водночас мій сповідник сказав мені, що якщо я так вирішив, то не можу більше зустрічатися з дівчиною, щоб кожен зрозумів, що вона вільна.
Через два роки я поступив у семінарію, а після висвячення єпископ послав мене вивчати теологію подружжя та родини до Папського Інституту подружжя та родини Йоана Павла ІІ при Латеранському Університеті у Римі. Після повернення я став директором і духовним провідником дієцезійного і пасторального центру для родин у Банській Бистриці. Це було рівно через 10 років після мого «так» Господу і в душі я усміхався, що я хотів мати сім’ю і Господь дав мені більшу родину, дав мені більше, ніж я міг сподіватися.
Діва Марія постійно є моєю вірною вчителькою. Дуже часто я не знаю, як реагувати на великі труднощі, які переживають сім’ї у теперішній час, як знайти відповідь на серйозні проблеми, які загрожують сім’ям. Тому приходжу сюди, у Меджугор’є, щоб як і колись, віддавати Діві Марії свої руки, щоб я був здатний приносити плоди та оберігати тих, хто відкритий на служіння життю і виховання майбутніх поколінь.
