[У 1984 р.] відомий італійський журналіст Вітторіо Мессорі взяв інтерв’ю в [тодішнього] кардинала Йозефа Ратцінгера, голови Конгрегації Доктрини віри й опублікував його як книгу. Наводжу тут деякі питання й відповіді, які мають стосунок до теми посту.
– Ваше високопреосвященство, явління можуть бути правдиві або неправдиві, а «послання цих Марійних об’явлень» проблемні ще й тому, що заледве, як бачимо, зіставні з деякими «постсоборними поглядами на духовність»…
– Хочу підкреслити (кардинал Ратцінгер перериває питання), що мені не подобаються поняття перед- чи постсоборний. Прийняти їх було б рівноцінним прийняттю деякого розриву в історії Церкви. В «об’явленнях» нерідко відводять особливу роль тому, що зв’язано з тілом (хресні знамення, свячена вода, заклик до посту), однак усе це знаходиться у згоді з Другим Ватиканським собором, який наполягав на єдності людини, а тим самим на воплоченні духа.
– Цей піст, про який Ви згадуєте, займає, як бачиться, одне з центральних місць у багатьох таких «посланнях»…
– Постити – значить приймати для себе принципово важливий аспект християнського життя. Необхідно знову відкрити тілесний аспект віри, і утримання від їжі – один із таких аспектів. Статеві стосунки та їжу відносять до фундаментальних елементів тілесності людини. У наші дні занепад уявлень про дівиство іде пліч-о-пліч із занепадом уявлень про піст. Утрата розуміння й першого, і другого має єдину причину: сучасне згасання есхатологічної напруги, тобто напруження християнської віри в устремлінні до вічного життя. Дівство та періодичне утримання від їжі призначені засвідчити, що на нас чекає життя вічне, ба більше, що воно вже посеред нас і «проминає образ світу цього» (1 Кор. 7: 31). Без дівоцтва й без посту Церква більше не є Церквою, вона асимілюється зі своїм історичним середовищем. І тому нам би було слід звернути увагу на приклад наших братів зі східних церков, видатних учителів – навіть сьогодні – правдивої християнської аскези.
– Ваше високопреосвященство, якщо «тілесні форми вираження» віри в католиків сходять нанівець (зберігаючись, можливо, серед вузької еліти в закритих монастирях), то свою роль у цьому відіграла й позиція інституціональної Церкви: завдяки низці заходів, які пішли з Рима, були полегшені утримання по п’ятницях, нічні чування, час посту, Адвент та інші особливі пісні періоди…
– Так, це правда, однак намірення було правильне. Це було питання того, аби знищити підозри в легалізмі, законництві, спокусі звести релігію до зовнішніх практик. Що, безумовно, залишається в силі, то те, що піст, утримання й інші практики покаяння повинні й надалі бути співвіднесені з особистою відповідальністю людини. Але важливо також і віднайти спосіб повернутися до спільнотового вираження церковного покаяння. Крім того, у світі, у багатьох частинах якого гинуть від голоду, ми повинні знову нести наглядне й колективне свідчення в утриманні від їжі, яке приймається нами добровільно, із любові».
