Усе розпочалося дуже просто. Я
здобувала ступінь магістра біоетики в місті Валенсії, що знаходиться в Іспанії,
коли раптом на початку грудня 2013 року на екранах кінотеатрів з’явилася стрічка Хуана Мануеля
Котело «Земля Марії». Оскільки Хуан Мануель родом із Валенсії, то, звичайно,
всі мешканці цього міста говорили про цей фільм, а точніше про те, чи він вийде
хорошим, чи ні. Я надзвичайно втомилась за цілий тиждень і хотіла десь трохи
розвіятись… Тож пішла на перегляд цієї стрічки, зовсім не здогадуючись, що може
трапитися пізніше.
Фільм був надзвичайно цікавим і зворушливим, та відгукнувся в мені ехом. Будучи комунікабельною та молодою дівчиною, яка чітко розділяла періоди свого життя «до пізнання Христа» та «після пізнання Христа», я вкотре усвідомила наскільки добрим та милосердним є Той, Хто дав мені життя та шанс бути Його дочкою. Я пам’ятаю, коли йшла додому по закінченні фільму та плакала від радості, в мою голову прийшла несмілива думка: «Цей фільм міг би зробити багато добра в моїй країні, коли я повернусь». Але я усвідомлювала, що занадто неосвічена в цьому плані, занадто слабка і знаходжусь занадто далеко від Литви. Тож я зберігала цю ідею в своєму серці, допоки рік по тому випадково мене познайомили з одним італійським хлопцем, який займався розповсюдженням та популяризацією цього фільму в Італії, і я розповіла йому про свою ідею. Тоді він заохотив мене зв’язатися з командою Котело, саме тоді все це і розпочалося.
Зараз, коли я озираюсь назад і замислююсь над проробленою важкою роботою, над тими безсонними ночами, стресовими моментами, труднощами та невдачами, які траплялись на нашому шляху, то бачу більше ніж просто важкий шлях . Я бачу Христа, Який несе мене через пустелю, і посміхаюсь, тому що завдяки цій мандрівці я засвоїла так багато уроків від свого Господа.
Я повинна сказати, що коли працювала над перекладом фільму та думала про те, як буду його розповсюджувати в Литві, то не мала жодної конкретної ідеї, як це робити. Я просто йшла, крок за кроком, поруч із Богом. Звичайно, були моменти, коли я відчувала надзвичайно велику тривогу, не могла повірити, що займаюся таким божевіллям. І якщо чесно, це справді було божевілля! Для того, щоб займатись популяризацією та поширенням фільму, ти повинен вкласти в це гроші, повинен знати принаймні елементарні правила, щоб цей задум увінчався успіхом, тобі потрібен час, зрештою, тобі потрібна хоча б мінімальна допомога професіонала, який працює в цій сфері. У мене не було жодного з перерахованих мною вище пунктів, але я відчувала заклик Бога «йди по воді». Все, що у мене було на той час, це молитва та душевний мир. Решта потрібних речей та засобів приходили тоді, коли вони були необхідними. Зараз, коли я озираюсь назад і замислююсь над проробленою важкою роботою, над тими безсонними ночами, стресовими моментами, труднощами та невдачами, які траплялись на нашому шляху, то бачу більше ніж просто важкий шлях . Я бачу Христа, Який несе мене через пустелю, і посміхаюсь, тому що завдяки цій мандрівці я засвоїла так багато уроків від свого Господа. Також я бачу велику кількість людей, які стали щасливішими після перегляду цієї стрічки.
Як дивно це не звучало б, та до завершення роботи над цим фільмом я жодного разу не була в Меджуґор’ї. Насправді для мене цей фільм був - і досі є - фільмом про Пресвяту Діву Марію, в якому, звичайно, розкривається також і багато інших тем, включаючи й об’явлення в Меджуґор’ї. І я таки відвідала Меджуґор’є невдовзі після презентації фільму в Литві. Я усвідомила: Хтось хотів, щоб я поїхала туди для того, щоб мати власний досвід та пережиття Меджуґор’я, а не лише чужі розповіді тих, хто там уже побував, чи тих, хто ще не був. І я поїхала…
Пригадую собі це сонячне блакитне небо та свої слова, які я промовила тоді до Марії: «Що ж, виглядає так, що Ти дійсно обрала це місце…» І тоді, несподівано для себе, я отримала відповідь: «Те, що Я справді шукаю тут, це людські серця. І твоє також».
Я вирішила добиратись туди автобусом, щоб відчути себе справжнім подорожуючим, щоб пережити всі ті незручності та відчуття цієї неймовірної «снаги», коли ти дістаєшся до пункту призначення. Після двох ночей, проведених в автобусі, та однієї ночі в Дюсельдорфі я нарешті прибула до Боснії та Герцеговини. Пригадую собі це сонячне блакитне небо та свої слова, які я промовила тоді до Марії: «Що ж, виглядає так, що Ти дійсно обрала це місце…» І тоді, несподівано для себе, я отримала відповідь: «Те, що Я справді шукаю тут, це людські серця. І твоє також». Я довго роздумувала, якою ж є моя мета поїздки в Меджуґор’є. Я не була важко хворою, у мене не було надзвичайних проблем, на той період я вже знайшла своє місце в Церкві. Я була щасливою дівчиною. Тому я сприймала цю подорож як частину свого шляху, як ще одну можливість зрости у вірі, помолитись за інших та за себе, а також подякувати Богу та Пресвятій Діві Марії за всі ті дари, які вже встигла отримати від Них.
Перебуваючи в Меджуґор’ї я познайомилася з Філкою, місцевим перекладачем та гідом, яка брала участь у зйомках цієї стрічки. Вона своєю чергою познайомила мене зі спільнотою «Світло Марії». Я можу направду сказати, що вони дійсно є Маріїним світлом, і я надзвичайно вдячна Богородиці, що зустріла їх. А також я була неймовірно вражена тією роботою, якою тут займаються францисканці. Що ж стосується мене особисто, то найбільшим зворушенням для мене став момент проходження Хресної дороги на горі Крижевац. У цій дорозі я побачила весь свій життєвий шлях. Бог відкрив мені одну з головних змін, які Він хотів би бачити в мені, заради мого власного щастя.
Зрештою, я можу сказати, що додому я повернулася багатшою та з отриманими відповідями на запитання, важливості яких я сама до кінця не усвідомлювала, але які були надзвичайно потрібними мені. І Бог знав це. Та найголовнішим відкриттям, яке я зробила для себе, було те, що незалежно від офіційного статусу Меджуґор’я, вже зараз це місце дало надзвичайно багато плодів, позитивні наслідки яких спостерігатимемо вічно. І все, що ми справді можемо робити, так це дякувати Богу за це своїми словами та своєю працею.
Саломея (Литва)
