У кожного свій шлях

  • 12 серпня 2016, 12:51

У кожного свій шляхМій шлях до Бога почався 2005 року, хоча тоді мені здавалося, що це кінець. Я втратила цікавість до життя, в одну мить я згубила надію на щастя, адже не стало найдорожчої для мене людини, людини, без котрої я не вміла жити, – мами.

Увесь наступний рік був важким: безодня відчаю поглинала мене, і лише підтримка близьких, а також слабенький паросток віри в Бога й безсмертя душі допомагали триматися на краю цієї безодні та не впасти.

Господь бачив, як мені тяжко, і вочевидь тому посилав мені сни, в яких я могла зустрічатися з мамою… Один зі снів запам’ятався мені по-особливому. У ньому мама просила молитися до Богородиці – «адже Вона дуже сильна». Після цих слів я побачила безмовний силует Діви Марії на тлі якоїсь гори… І лише через 6 років, приїхавши до Меджуґор’я, я знову побачила цю гору, де, я знала, мене чекає Богородиця.

Але – за порядком. У далеке паломництво ми збиралися їхати вдвох із чоловіком, при цьому кожен із нас мріяв про своє. Я, вся окрилена й одухотворена, мріяла побувати у святих місцях, помолитися за найсокровенніше, а також, чого гріха таїти, отримати якісь видимі знаки присутності Богородиці на Землі. Мій чоловік, далекий від сентиментів, більш реалістичний та приземлений, узагалі не мав поняття, що таке паломництво, і по-всілякому відмовляв мене, але під натиском аргументів змушений був капітулювати…

Збиралися ми ретельно: я – зручний гардероб, кросворди, настільну гру (так, про всяк випадок); він – зручний гардероб, а також мобільний телефон, по зав’язку заповнений музикою, іграми + 16 гб «дуже цікавих» бойовиків.

Ось так у всеозброєнні вирушили ми в дорогу. Ще в автобусі мій чоловік «відчув щось не те»: «Що це за дивні молитви такі, безконечні «Радуйся, Маріє…», «Алилуя»… Ото, – думав, – влипли, точно якась секта, зараз почнуть вербувати…» Своїми здогадами та роздратуванням він охоче ділився зі мною: «Що ми тут робимо, ми православні, ми віримо в Бога, ми ходимо до церкви, ставимо свічки, молимося, коли нам щось потрібно. Хіба цього мало? Мені не потрібно більше, я не хочу!..»


...Ми пішли до Голубого хреста й стали разом молитися Розарій. Ось вона, перемога Марії, ось воно – чудо!

 


За інших обставин мені навряд чи вистачило б терпеливості, але там, у Меджуґор’ї, моя душа наповнилася таким смиренням, таким розумінням, знаходилися потрібні слова, правильні інтонації, я бачила, яка боротьба відбувалася у свідомості мого чоловіка.

Підйом на гору Подбрдо, зустріч із візіонерами, свідчення колишніх наркоманів у «Ченаколо»… Хіба можна залишитися байдужим?

Коли в нас уперше з’явився вільний час, як ви думаєте, куди ми відправилися? Пити каву? Ні, ми пішли до Голубого хреста й стали разом молитися Розарій. Ось вона, перемога Марії, ось воно – чудо!

Четвертого дня безжалісно була очищена флешка і вивільнено місце для духовної музики та пам’ятних фотографій.

Хто б міг подумати, що мій чоловік, спортсмен-любитель, який їсть строго за режимом 5 разів на день, так легко перенесе піст і навіть не жалітиметься? Там, у Меджуґор’ї, ми обоє посповідалися, при чому я це зробила вперше в житті (у 33 роки).

Напутні слова священника, отримане очищення від гріхів, що давили, і як наслідок – розлита щедрим джерелом благодать укріпили нас у бажанні повінчатися, а нашою скромною жертвою стало утримання від тілесної близькості до самого моменту Таїнства.

А скільки любові випромінювала наша група, тримаючись за руки довкола Хреста на вершині гори Кріжевац! Мені здавалося, що в ту хвилину ми всі забули про себе, про свої особисті інтенції і просто раділи, як діти, розуміючи, що Бог нас любить, а ми любимо Його. І тільки одна молитва спадала на гадку: «Господи, допоможи зберегти цю любов і цю благодать на все життя…»

І зовсім не образливо, що ми не побачили Богородиці своїми очима, всі ті чудеса, які відбулися в наших душах, у наших серцях, є найбільш незаперечним доказом Віри!


Віра й молитва, звичайно, не захоронять від усіх життєвих труднощів, було б нерозумно так думати, але, однозначно, з Богом усе можна пережити, віднаходяться сили та з’являється сенс у стражданнях...

 


Відтоді минув час… Я, як і раніше, живу спогадами про Меджуґор’є, переживаю піст по середах і п’ятницях, регулярно сповідаюся, із задоволенням відвідую недільні та святкові Служби. Буває, падаю, але підніматися тепер набагато легше, адже я відчуваю руку мого люблячого Небесного Отця. Ще хочу додати, що Віра й молитва, звичайно, не захоронять від усіх життєвих труднощів, було б нерозумно так думати, але, однозначно, з Богом усе можна пережити, віднаходяться сили та з’являється сенс у стражданнях… Шлях мого чоловіка до Бога виявився більш тернистим, але він також змінився, я молюся, терпеливо чекаю й вірю, що в кожного свій шлях, і Господь придумав для нього щось дуже цікаве!

 

Наталя і Сергій, Україна

 

Переглядів 2799
Додати коментар

Послання Богородиці, 25 вересня 1987р., Меджуґор'є.
"Дорогі діти! І сьогодні всіх вас хочу закликати до молитви: нехай молитва буде для вас життям. Дорогі діти, присвятіть час лише Ісусові – і Він дасть вам усе, що просите. Він відкриється вам у повноті. Дорогі діти, сатана сильний і чатує на кожного з вас, щоби вас спокушати. Моліться– і так він не зможе нашкодити, ані звести вас зі шляху святості. Дорогі діти, зростайте день у день у молитві, щоб бути ближче до Бога. Дякую вам, що відповіли на Мій заклик”.

Спецтема

Онлайн трансляція...

Переглядів 162079
11:25, 14-07-2014
Всі статті

Фоторепортаж

«    Квітень 2019    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930 

А Ви були в Меджугор'є?

Так, один раз
Так, багато разів
Ні, але дуже хочу туди поїхати