Мій шлях до Бога почався 2005 року, хоча тоді мені здавалося, що це кінець. Я втратила цікавість до життя, в одну мить я згубила надію на щастя, адже не стало найдорожчої для мене людини, людини, без котрої я не вміла жити, – мами.
Увесь наступний рік був важким: безодня відчаю поглинала мене, і лише підтримка близьких, а також слабенький паросток віри в Бога й безсмертя душі допомагали триматися на краю цієї безодні та не впасти.
Господь бачив, як мені тяжко, і вочевидь тому посилав мені сни, в яких я могла зустрічатися з мамою… Один зі снів запам’ятався мені по-особливому. У ньому мама просила молитися до Богородиці – «адже Вона дуже сильна». Після цих слів я побачила безмовний силует Діви Марії на тлі якоїсь гори… І лише через 6 років, приїхавши до Меджуґор’я, я знову побачила цю гору, де, я знала, мене чекає Богородиця.
Але – за порядком. У далеке паломництво ми збиралися їхати вдвох із чоловіком, при цьому кожен із нас мріяв про своє. Я, вся окрилена й одухотворена, мріяла побувати у святих місцях, помолитися за найсокровенніше, а також, чого гріха таїти, отримати якісь видимі знаки присутності Богородиці на Землі. Мій чоловік, далекий від сентиментів, більш реалістичний та приземлений, узагалі не мав поняття, що таке паломництво, і по-всілякому відмовляв мене, але під натиском аргументів змушений був капітулювати…
Збиралися ми ретельно: я – зручний гардероб, кросворди, настільну гру (так, про всяк випадок); він – зручний гардероб, а також мобільний телефон, по зав’язку заповнений музикою, іграми + 16 гб «дуже цікавих» бойовиків.
Ось так у всеозброєнні вирушили ми в дорогу. Ще в автобусі мій чоловік «відчув щось не те»: «Що це за дивні молитви такі, безконечні «Радуйся, Маріє…», «Алилуя»… Ото, – думав, – влипли, точно якась секта, зараз почнуть вербувати…» Своїми здогадами та роздратуванням він охоче ділився зі мною: «Що ми тут робимо, ми православні, ми віримо в Бога, ми ходимо до церкви, ставимо свічки, молимося, коли нам щось потрібно. Хіба цього мало? Мені не потрібно більше, я не хочу!..»
За інших обставин мені навряд чи вистачило б терпеливості, але там, у Меджуґор’ї, моя душа наповнилася таким смиренням, таким розумінням, знаходилися потрібні слова, правильні інтонації, я бачила, яка боротьба відбувалася у свідомості мого чоловіка.
Підйом на гору Подбрдо, зустріч із візіонерами, свідчення колишніх наркоманів у «Ченаколо»… Хіба можна залишитися байдужим?
Коли в нас уперше з’явився вільний час, як ви думаєте, куди ми відправилися? Пити каву? Ні, ми пішли до Голубого хреста й стали разом молитися Розарій. Ось вона, перемога Марії, ось воно – чудо!
Четвертого дня безжалісно була очищена флешка і вивільнено місце для духовної музики та пам’ятних фотографій.
Хто б міг подумати, що мій чоловік, спортсмен-любитель, який їсть строго за режимом 5 разів на день, так легко перенесе піст і навіть не жалітиметься? Там, у Меджуґор’ї, ми обоє посповідалися, при чому я це зробила вперше в житті (у 33 роки).
Напутні слова священника, отримане очищення від гріхів, що давили, і як наслідок – розлита щедрим джерелом благодать укріпили нас у бажанні повінчатися, а нашою скромною жертвою стало утримання від тілесної близькості до самого моменту Таїнства.
А скільки любові випромінювала наша група, тримаючись за руки довкола Хреста на вершині гори Кріжевац! Мені здавалося, що в ту хвилину ми всі забули про себе, про свої особисті інтенції і просто раділи, як діти, розуміючи, що Бог нас любить, а ми любимо Його. І тільки одна молитва спадала на гадку: «Господи, допоможи зберегти цю любов і цю благодать на все життя…»
І зовсім не образливо, що ми не побачили Богородиці своїми очима, всі ті чудеса, які відбулися в наших душах, у наших серцях, є найбільш незаперечним доказом Віри!
Відтоді минув час… Я, як і раніше, живу спогадами про Меджуґор’є, переживаю піст по середах і п’ятницях, регулярно сповідаюся, із задоволенням відвідую недільні та святкові Служби. Буває, падаю, але підніматися тепер набагато легше, адже я відчуваю руку мого люблячого Небесного Отця. Ще хочу додати, що Віра й молитва, звичайно, не захоронять від усіх життєвих труднощів, було б нерозумно так думати, але, однозначно, з Богом усе можна пережити, віднаходяться сили та з’являється сенс у стражданнях… Шлях мого чоловіка до Бога виявився більш тернистим, але він також змінився, я молюся, терпеливо чекаю й вірю, що в кожного свій шлях, і Господь придумав для нього щось дуже цікаве!
Наталя і Сергій, Україна
