Подія, яку я хотіла б описати трапилася літом 2005 року. Був кінець липня. Інтенсивно і з великою радістю я готувалась до виїзду на реколекції, на які, однак, мені не вдалось поїхати з приводу несподіваної хвороби мого, 83-літнього дідуся. Було необхідно робити термінову операцію, адже в нього викрили пухлину. Це була вже четверта операція в його житті. Окрім того, вже біля 50-ти років він жив лише з однією ниркою. Лікар поставив мою сім’ю перед фактом, що шанси на життя – мінімальні.Усе своє життя мій дідусь вважав себе атеїстом. Він завжди відверто декларував свої погляди, насміхаючись з Бога, Церкви, а навіть з моєї бабусі, котра молилась таємно.
В усій цій ситуації, пов’язаній з його хворобою, найгірше було те, що, погоджучуючись на операцію, від продовжував залишатися зі своїми переконаннями. Дозволив лише, на моє прохання, повісити собі на шию Чудотворний Медальйончик Матері Божої Непорочної, адже в такій хвилині соромився відмовити своїй турботливій внучці.
В палаті, разом з моїм дідусем, лежав ще один чоловік, бувший вчитель фіз-виховання, котрий вже кілька десятків років, як не приступав до таїнства сповіді і взагалі не відчував такої потреби. Тоді мені, а також моїй мамі Господь дав благодать свідчити про Нього. Незабаром після цього, по всій великій обласній лікарні розійшлась про нас чутка. Лікарі та медсестри не могли надивуватися тій турботі і любові, якою сім’я огортала старенького дідуся, котрий вже майже перебував на тому світі. Вони також були дуже вражені тим, з якою великою довірою ми говорили про Бога, Його любов та присутність у нашому стражданні. Однак, думаю, що найбільш незрозумілим для них було постійно бачити нас з якимось дивними „намистинками” в руках, тобто з розарієм. З розарієм ми тоді не розлучалися взагалі, навіть під час розмови з лікарем в його кабінеті.
Після закінчення операції дідусь був в критичному стані. Нам не вдавалось стримувати сліз. Ми постійно плакали, відчували біль та велику фіхичну і психічну втому, адже 24 години на добу перебували біля ліжка хворого. Стискаючи в долонях розарій, ми не переставали молитися до Милосердного Ісуса та Його Матері, а єдиним нашим відпочинком було 45 хвилин щоденної Євхаристії.
Одного разу, дідусь, дещо отямившись, почав дуже плакати. З його слів можна було зрозуміти, що благає Марію про якийсь подарунок. Коли я запитала, про яку Марію йому йдеться, він, показуючи медальйончик, сказав: „Про цю, про Мати Христа!”, а на питання, що то має бути за подарунок, вибухнув плачем і закричав: „Пробачення! Пробачення!”. Була 15:00 година. Ми з мамою вийшли на вулицю, і сівши просто на трутуарі, зі сльозами на очах почали молитися Коронкою до Божого Милосердя. Люди, оминаючи нас, дивувалися, що за дивний ритуал ми виконуємо. Відразу ж після закінчення молитви, я відвернула голову і раптово побачила чорну рясу. Це був католицький священик, котрий неподалік, в глухому селі, вів пустельницьке життя. Чудом було зустріти його саме в оту хвилинуі, на території лікарні, в багатотисячному місті.
Після сповіді дідусь усміхався, розповідаючи, що чув спів прекрасного церковного хору. Глибоке навернення та сповідь з усього життя пережив також вчитель фіз-виховання, котрий перебуваючи у важкому стані після своєї операції, був свідком усіх молитов, розмов і подій. Пам’ятаю, як тоді він взяв мене за руку, і щиро дякував за те, що я поділилася з ним вірою в Того, хто зберіг йому життя та повернув цьому життю сенс. Разом із дружиною вони одягли Чудотворні Медальйончики, які отримали від мене у подарунок.
Натомість, стан здоров’я мого дідуся погіршувався з хвилини на хвилину. Увесь час ми сиділи біля його ліжка. Я не могла дивитися на його опухле тіло. Він був повністю непритомний. Час від часу прикликав осіб, котрі вже давно відійшли до вічності. Перестав їсти, пити... Не було жодної надії. Лікар порадив забрати дідуся додому, щоб він зміг спокійно померти на своєму власному ліжку. Його організм вже не засвоював жодних ліків. Отож, ми забрали дідуся додому, але навіть там, ми не припиняли молитися, а щодня о 15:00 та ввечері ми збирались біля його ліжка на спільну коронку та розарій.
Минали дні. Одного разу, ми запросили священика, щоб уділив йому Таїнства Єлеопомазання. Через кілька днів ми почали помічати раптові зміни у дідуся. Він почав їсти, повертатись до свідомості. Сьогодні він повністю здоровий. Хвороба навіть не залишила після себе жодного сліду. Через декілька місяців були проведені повторні обстеження. Зшокований лікар зізнався, що, без огляду на те, що він не є і ніколи не був людиною віруючою, вважає, що без втручання Бога тут не обійшлося. Тепер до мого, вже дуже старенького дідуся, що місяця приїздить священик з таїнствами. Дідусь же, зрозумівши, що це ще один шанс, дарований йому Богом, постійно Йому дякує у щоденній молитві.
Бог в черговий раз підтвердив мені вірність обітницям, які нам дає. Я дуже вдячна Йому за те, що дозволив мені пережити саме такі реколекції. Це був час ВЕЛИКОГО НАВЕРНЕННЯ, але не тільки для мого дідуся чи його товариша по палаті, котрі примирилися з Богом в таїнствах, але також для усієї моєї сім’ї, друзів, знайомих. Це був час мого особистого покаяння. Я зрозуміла, що найкраща школа любові – це страждання, і що щира молитва насправді може змінити світ.
