„Дорогі діти! Сьогодні, як ніколи раніше, взиваю вас жити моїми посланнями, впроваджуючи їх в життя. Я прийшла до вас, щоб допомогти вам. І тому закликаю вас змінити своє життя, бо йдете дорогою нещастя, дорогою загибелі. Коли я казала вам: «Наверніться, моліться, постіть, примиріться», – то ви сприйняли ці послання поверхово. Ви почали жити згідно з ними, але потім відступили, бо вам було це важко. Ні, дорогі діти! Коли щось є добрим, то треба в доброму витривати, а не думати: «Бог мене не бачить, не чує, не допомагає». Через ваші убогі власні інтереси ви віддалилися від Бога і від мене. Я бажала створити з вас оазис миру, любові й доброти. Бог прагнув, щоб ви через свою любов та з Його допомогою творили чуда й були прикладом. Ось що вам скажу: сатана бавиться вами і вашими душами. А я не можу допомогти вам, бо ви далеко від мого Серця. Тому моліться, живіть моїми посланнями, а тоді побачите чудеса Божої любові у вашому повсякденному житті. Дякую, що відповіли на мій заклик." (25 березня 1992 р.)
До кінця одинадцятої річниці об’явлень Богородиця у 62-х посланнях, які передавала щочетверга і щомісяця, згадала слово «любов». Над цими посланнями ми роздумували. Завершувалося коло наших роздумів. Перед одинадцятою річницею і безпосередньо перед початком війни у Боснії і Герцеговині це послання звучало у серцях багатьох як докір, як скарга. Виглядає, ніби Богородиця приспустила своє знамено, яке носила перед нами одинадцять років, спонукаючи нас до миру і виховуючи нас у любові. Насправді говорить про неуспіх з нами. Скаржиться, що ми є поверховими у виконанні послань, що не маємо достатньо витривалості. А потім жаліємося, звинувачуючи Бога, Який ніби не бачить, ніби не чує, ніби не допомагає. По-особливому звучали слова, якими сказала, що хотіла з нас створити оазис миру, доброти і любові, а ми пішли дорогою загибелі. Це протилежний напрямок від дороги миру. Це напрямок, якого радить сатана. Ми є свобідні, тому в таких обставинах Бог стає безсилий, також і Марія більше не може допомогти. Все ж таки, перший крок залишається за нами. Прийняти послання – означає дозволити Богові знову чинити чудеса.
Війна прийшла. Страшна, жахлива. Безліч людей загинуло, багато будинків і церков зруйновано. Багато терпіння, смутку, тривог, ран у душі і на тілі. Зараз у нас виникає питання: чи ми фундаментальним наверненням, постом і молитвою могли уникнути цієї війни і всього, що сталося? Дехто вже впевнений, що ця війна є карою за те, що ми не слухали голос Божий! Важко відповісти на це питання. Але факт, що про цю війну говорилося 10 років раніше, в об’явленні від 26 червня 1981 року, коли Богородиця плакала і закликала до молитви та посту, щоб зупинилися війни. Жодна війна не викликала стільки молитви, як оця. Люди молилися по цілому світі. Також і парафіяльна спільнота, принаймні, значна її частина. Війна не є відповіддю на наші молитви і пости. Мир, який настає, стає великим даром. Звичайно ж, що стан міг бути інакшим, якщо б ми всі прийняли Божі заклики. Адже, навіть якщо багато не повірили, що Богородиця приходить, ми могли збагнути, що нам потрібний мир і що його можемо вимолити.
Жаліючи за всіма жертвами і плачучи над ними, ми не втрачаємо надію, що зможемо з цього стану вийти більше здатними жити у мирі. І з цією надією передаю цю книжечку і знову висловлюю бажання, щоб вона у кожній людині пробудила глибоку тугу за любов’ю, щоб кожен відкрився, як весняна квітка, на дію Божої любові. І мир прийде. Зустрінеться з правдою і його обійме кожна родина, Церква і світ. Триває марійський час. Через Царицю Миру і Царицю пророків Бог може продовжити Своє діяння. І кожен може стати оазисом миру, доброти і любові. Нехай так станеться!
„А сам Господь миру нехай завжди дасть вам мир усяким способом. Господь з вами всіма!» (2 Сол 3, 16).
