У травневому посланні Пресвята Діва Марія говорила нам про Божий дар
Своєї присутності серед нас. Той, у кого відкриті очі й серце, сприймає
явління й присутність Діви Марії як дар Самого Бога нам, людям, які є на
шляху до мети, де нас чекає Бог. Зберігати очі відкритими на цей дар –
значить мати вдячне серце, серце, яке визнає, що ми все прийняли від
Бога.
Кожне Своє послання Марія закінчує дякуючи нам, бажаючи, аби ми прислухалися до Її спасенних слів, які відкривають перед нами нові можливості. У Марії було вдячне серце, яким Вона славила Бога за те, що Він здійснив для Свого народу й для Неї самої. Марія велика й прекрасна не завдяки тому, що зробила Сама, але завдяки тому великому, що над Нею здійснив Бог.
Діва Марія живе життям дуже схожим на наше! Після того, як Вона сказала Богові своє «так», пішла шляхом, яким пізніше піде й Христос та всі, хто Йому належить. Це шлях страждання, шлях хреста. За Її відповіддю Богові прийде страждання, що стосується шлюбу. Затим – мука побиття невинних немовлят, ще пізніше – муки втечі до Єгипту та повернення з Єгипту. І так постійні переслідування й бідність. Але всупереч усім мукам, усупереч пустинній путі на землі, Марія співає: «Величає душа моя Господа, і дух мій радіє в Бозі, Спасі моїм!» (Лк. 1: 46-47). Запитуємося, як і чому може хтось вимовити таке, якщо все на його шляху – страждання?! Вочевидь, тому що в глибині свого серця Вона бачила Бога, Який більший від усіх скарбів світу. Радіючи цьому скарбові, Вона здатна співати: «Величає душа моя Господа!» Усупереч усім хрестам Вона дякує Богові, оскільки бачить, що все прийняла від Нього.
Не секрет, як нас болить невдячність інших людей. Але важко розпізнати невдячність у власному серці. А невдячність – це закритість і сліпота серця. Усе, що в нас є, подаровано нам Богом. Кожна мить життя – дар із висоти. Ми не могли наперед «замовити» собі батьків, природу, серед якої живемо, тіло, у якому перебуваємо. Усе це ми отримали від Бога. Чи дякували ми коли-небудь Богові за те, що Він дарував нам все це і ввів нас у життя?
Вдячна людина – та, яка бачить, що дні її й саме життя залежать від Бога. Вдячна та людина, яка переконалася, що живе більше тим, що приймає, аніж тим, що створює. Людина живе настільки, наскільки вона вдячна. Невдячна людина сліпа. Невдячний не потребує нікого, інші потрібні йому, щоб їх використати. Невдячна людина – злодій і вбивця. Вона егоїстично живе, серед того, що їй не належить. Усе це вона отримала від Бога й від людей, але поводиться так, ніби все це її власність.
Вдячна людина реалістична, смиренна. Вона бачить речі й світ такими, якими вони є. Вдячна людина та, яка постійно вчиться, яка все помічає й усьому дивується. Вона невтомно росте, тому що готова отримувати й приймати. Вдячні люди – люди великого серця, мужні. Вони вміють жити з іншими. Уміють миритися, уміють розуміти. Вони здатні будувати мости між людьми, запалювати світло в темряві сердя. Вони здатні припиняти війни між людьми й робити життя людяним.
Серце Діви Марії було вдячним. Тільки вдячні люди здобувають славу. Невдячні перебувають у темряві й ганьбі. Вдячні вміють давати, тому що завжди мають що дати.
Люди з вдячним серцем упізнають у присутності Діви Марії, Її об’явленнях і посланнях дар Самого Бога Своїй Церкві, світові й кожному серцю, яке смиренне і вдячне, а тому здатне прийняти цей дар.
Молитва:
Пресвята Діво Маріє, Ти, Яка пройшла шляхом малих, простих і бідних людей! Виконуючи Божу волю, Ти вміла вслухатися і серцем роздумувати про всі події і слова. Навчи й нас іти шляхом смирення, щоб отримати серце, яке дякує, серце, яке признає, що все, що ми собою являємо й чим володіємо, ми прийняли від Бога. Не Богові потрібна наша вдячність, а нам. Випроси нам вдячне серце, аби ми зцілилися від сліпоти й егоїзму. Амінь.
(M.M.)
