Коли я вперше приїхав до Меджуґор’я, я ще був у лоні своєї мами. Відтоді я багато разів бував у Меджуґор’ї. Найчастіше їхав туди з наміром молитися за свою бабусю, тому що вона мала слабке здоров’я. Потім вона померла через хвороби.Пізніше я дуже наполегливо молився за неї й питав, де вона зараз, але відповіді не було. Я піднімався на гори й не переставав молитися. Приблизно через рік знову поїхав до Меджуґор’я на Младіфест, але все ще не міг забути своєї бабусі, бо вона була мені дуже близька. Я багато там молився й знову питав, де вона, але відповідь усе ще не приходила.
А тоді одного вечора — це був третій день Младіфесту — знову молився і мені здалося, що я вже не на землі. Я був у зовсім іншому місці — бачив свою бабусю, яка бігла через прекрасну луку, повну квітів, і на її обличчі сяяла широка усмішка. Вона не сказала мені жодного слова, але я був найщасливішою людиною у світі. У тій миті зрозумів, що з нею все гаразд і що вона з Ісусом.
Через рік я отримав відповідь, на яку так довго чекав.
Це сталося, коли мені було 10-11 років. Це єдина спогад, який я пам’ятаю найсильніше. Зараз мені 16-ть. Уже понад шість років щомісяця, 13 числа, я пощусь за священників — молюся і їм тільки хліб та воду. Я приєднався до безперервної молитви та посту за священників у Латвії. Пощусь за них, щоб Бог дав їм силу в служінні для нас.
Спочатку я постив, бо мені подобалося, як постить мій тато. Він був для мене великим прикладом. Я хотів бути таким, як він, і робити те, що робить він. Але згодом я зрозумів, що піст — це щось набагато глибше — піст відкриває моє серце й оновлює мене.
Нещодавно я повернувся з місії в Румунії, де із групою молодих людей ми служили дітям і родинам. Ми допомагали їм пізнати Ісуса й повернути усмішку, яку вони давно втратили.
(Язепс, Латвія)
