Плани Господні зазвичай не співпадають із нашими. Ще пів року тому я б і не могла повірити, що Бог приведе мене до Меджуґор’є. Мені б це навіть й уві сні не приснилося, бо таких планів у нас із чоловіком не було, та й можливості теж. Але все ж... Ми часто шукаємо в житті дива, а якщо ти тихо й довго в молитві чекаєш на це диво – воно стається, бо Бог поруч і Він нас чує... Останні роки в нас із чоловіком дуже погіршилися стосунки, й одного недільного дня я пішла до сповіді. Кажу до священника: «Отче, я б дуже хотіла, щоб у нас усе було добре, але все зайшло в глухий кут, від наших скандалів страждаємо не тільки ми, але й діти. Що мені робити?» На що священник спокійно відповів: «Вибір завжди за вами, але в лютому в Меджуґор’ї відбуватимуться реколекції для подружніх пар. Може хочете поїхати?» Поїхати... я б звичайно хотіла, а як же чоловік, він же не валіза? Я повернулася додому й кажу: «Або розлучення, або Меджуґор’є, що вибираєш?» І, на моє здивування, чоловік погодився. Перед поїздкою ми мали певні клопоти, які заважали нашим планам, але я молилася і казала, що не здамся. Поїздка відбулася. Після буденних клопотів перші дні я мала дивні змішані відчуття. Лекції пані професорки були неймовірно цікаві. Навіть чоловік слухав уважно. Ми купили для нього вервечку, і я вперто почала вчити його молитися. І в нього навіть виходило. Ми взяли свого сина із собою, у нього "Еспергера+ ADHD" та, на мій великий подив, його пальчики теж навчилися перебирати зернятка та молитися. Дитина витримувала цілий день! Я мала велику надію на те, що Бог зробить диво – і наш син буде себе почувати краще, але в перші дні дива не було. Між нами з чоловіком і надалі були непорозуміння. Я молилася щиро й за крок од відчаю. Одного разу, коли ми поверталися з молитви, я почула розмову людей, які були з нами, про те, що тут є ще одна група людей з України. І з ними є священник із Закарпаття. І тут прийшла думка: «Хочу, щоб він помолився над нашим сином!» Але де шукати його? Його – то кого? Я не знаю, хто він! Наступного дня, коли перша частина нашого навчання закінчилася, під час перерви, ми пішли по сина (йому сім – з дітками, коли батьки вчилися, залишалися неймовірно милі дівчата зі спільноти «Світло Марії»). І мила дівчина Наталя каже до нас: «Я зараз їду до Ненсі й Патріка. Хочете зі мною?» Я чула про них, тому ми погодилися. Приїхавши на місце, ми побачили групу українців із трьома священниками. Після зустрічі я наважилася і спитала одну з жінок, чи є з ними священник, який молиться над хворими. На що вона мені: «Отець Петро?» А я ж не знаю, чи він Петро, знаю тільки що із Закарпаття. Жіночка: «Ви хочете, щоб над синочком помолився? То я зараз його попрошу». Й о. Петро погодився. Моя дитина вже давно не могла спати спокійно. Бували такі тижні, де він прокидався по кілька разів на ніч, зранку істерики, бо дитина стомлена, а зараз я прокидаюся від звички, а він тихенько спить. Ми з чоловіком почали більше розуміти одне одного. Звичайно, життя не проста річ, це не справа одного дня.
Сімейне життя – це велика праця, яка потребує терпіння, віри й любові. Але завжди треба молитися і вчитися. По поверненню мій чоловік сказав: «Там відпочиває душа. Кожна сімейна пара має обов’язково туди поїхати».
Мар’яна
