Усе почалося років сім тому, коли мені в руки потрапив образочок зі словами «Якби ви знали, як я Вас люблю, ви б плакали від радості». Мене настільки торкнулися ці слова, що часто вечорами я діставала його й плакала, бо дуже потребувала тієї любові навіть не усвідомлюючи того. Мене виховувала лише мама, тому коли бачила гарний приклад батька, часто не стримувала сліз. На жаль, тоді я не знала, що в мене є Небесний Батько, мій Добрий Господь, Який так сильно мене любить. Розуміння Бога було таким, що Він десь далеко за хмарами й що, можливо, колись почує мою молитву – я не помічала, скільки чудес у моєму житті відбувалося з Його руки…Сльози котилися рікою, коли я лише сіла в автобус до Меджуґор’я. Плакала весь час, поки на третій день не зважилась на першу щиру сповідь – і тоді весь біль, який носила в серці, відійшов. Я була така щаслива й радісна, як ніколи в цьому житті. Тоді ближче познайомилася з Марією, з молитвою на вервиці, і здавалось, що все тепер у моєму житті буде добре… На той час у мене був прекрасний чоловік і донечка.
Невдовзі ми отримали гарну новину: я була при надії. Проте, на жаль, ми втратили дитину. Невимовний фізичний і духовний біль та багатократно повторюване питання «Чому, Боже, чому?» терзали душу. За втіхою приїхала до Меджуґор’я. Коли стояла на колінах біля Діви Марії перед церквою, сльози лилися рікою… І тут за мого плеча торкнулася незнайомка, яка англійською промовила: «Не плач! Не плач! Ти простягай руки і молися!»
Ці слова закарбувалася в моїй пам’яті назавжди, ставши для мене опорою в особливо найважчі моменти життя. Біль поступово втихав. Я ще приїздила до Меджуґор’я, але тепер поверталася сюди, як додому. Незадовго по приїзді отримала страшний діагноз – онкологія, агресивна форма. Почути таке була дуже боляче, проте завжди в пам’яті були слова, які, я вірю, сказала Діва Марія устами тієї жінки: «Ти не плач! Ти простягай руки і молися!» Лікування тривало за 500 км від мого міста, куди щотижня добиралася потягом сама, на операції їздила теж одна, оскільки чоловік працює за кордоном, – хоча ні, не одна: у руці завжди була вервиця і відчуття, що зі мною Господь. Озираючись назад, бачу, що протягом усієї хвороби мене за руку вела Пресвята Діва Богородиця. За час лікування старалася не пропустити жодної Служби Божої, завжди приступити до Пресвятого Причастя. І відчувала, як часто під час сповіді Ісус утішав, додавав сили рухатись далі. Хочеться подякувати Господу за дар Священства. Це велика благодать для нас від Господа тут, на землі. На кожному кроці Ісус діяв через руки священника, які слухали, уселяли надію.
Їдучи в потязі з лікування, я зустрічала різних людей, іноді відчувала себе щасливішою за них навіть маючи такий діагноз. На жаль, це були ті, які ще не пізнали Божої любові…
Як тільки закінчилось останнє капання, я знову була вдома – у Меджуґор’ї. Для мене це місце – школа, де Матінка Божа навчає, указує на помилки та веде до Ісуса. Кожна моя поїздка є послідовною. Основне – відкрити своє серце, довіритись Мамі й слухати, а Вона направлятиме тебе через Слово Боже, проповіді священників, щиру сповідь, людей, яких ти зустрічатимеш, і навіть через подих вітру, мерехтіння сонця, шум води… Коли приїдеш сюди, у тебе не настане легке й безтурботне життя, але що не траплятиметься, ти знатимеш, що не одна/не один, що поруч люблячий Господь і Пресвята Матінка Божа.
Матінка Божа в Меджуґор’ї навчає нас любити й указує, що правдиву любов можемо знайти лише в Ісусі.
Наталя, Україна
