«Подавсь Ісус на Оливну гору. Та вдосвіта знову прибув до храму, й усі люди посходились до нього; він же, сівши, навчав їх. І привели тоді книжники і фарисеї до нього жінку, спійману на перелюбі, поставили її посередині, і кажуть до нього: «Учителю, жінку оцю спіймано саме на перелюбнім вчинку. Каменувати отаких приписав нам Мойсей у законі. Що ж ти на те?» Іспитували вони його, казавши так, – щоб мати чим оскаржити його. А Ісус нахилився додолу і писав пальцем по землі. А що вони наполягали та допитувалися в нього, то він підвівсь і каже до них: «Хто з вас без гріха, – нехай перший кидає у неї камінь!» І, знову нахилившись, писав по землі. Почувши таке, почали вони виходити один по одному, почавши з щонайстарших аж до останніх. І залишилися тільки Ісус та жінка, що стояла посередині. Підвівсь Ісус, а нікого, крім жінки, не побачивши, мовить до неї: «Де ж вони, жінко, оті твої обвинувачі? Ніхто не осудив тебе?» «Ніхто, Господи», – відповіла. Тоді Ісус до неї: «То і я тебе не осуджую. Йди та вже віднині не гріши» (Йо. 8: 1-11).Можуть виникнути різні питання: як я можу дізнатися, що таке сенс життя, яка повнота життя? У якому напрямку потрібно рости? Хто приносить останні й найважливіші критерії для зрілості людини? Чи це батьки, Церква, нація, сім’я, релігійна громада? Хіба це питання не викликає перших суперечок, розлучення, убивства, переслідування, відсутності свободи? Людина одна або сім’я, батько або мати, або спільнота починають іншим «ставити рамки», установлювати правила й межі. Усі повстання молоді засновані на цьому загадковому питанні: хто визначає критерії або напрямок? У принципі, на це питання можна відповісти так: людина не встановлює іншій людині ні шляху, ні критеріїв. Ні її сім’я, ні її спільнота, ні нація, серед якої вона живе, ні система, яка управляє, не можуть цього зробити. Людина принесла своє глибоке призначення з собою, і всі інші виховні компоненти повинні служити їй.
Іншими словами, батьки не для того дані дитині, щоб виховувати її для себе, але для того, щоб допомогти їй стати самостійною людиною. Система тут не для того, щоб навчати людей для себе, а щоб допомогти людям утілити в життя й розвинути дари, які вони принесли із собою: дари свободи, справедливості, милосердя.
Якщо люди, системи, сім’ї та спільноти прагнуть навчати людей для себе й своїх цілей, людина стає засобом, а потім розвивається неправильно. Коли ж людина розвивається неправильно, то неправильно розвивається й усе те, що вона чинить.
Таким чином, кожна система, кожна держава, кожна школа та навчальний заклад, включаючи сім’ю, тут, щоб допомогти людині зростати. Доросла й зріла людина зможе брати на себе обов’язки, захищати свої права та поважати права інших. Однак у боротьбі за своє місце в суспільстві й сім’ї людина може стати самовільною. І така людина знову втрачається як та, хто росте тільки за наказом інших. Людина створена не для того, щоб довільно встановлювати свої власні правила поведінки, для свого власного зростання, і інші не можуть робити цього довільно. Саме життя й глибока потреба людини рости в любові – це основа, якою все повинно керуватися і якій усе повинно підкорятися. Від цього залежить визначення правильних відносин між людиною та суспільством, а правильні відносини – це плід зрілості.
«Якже прийде Син Чоловічий у своїй славі, й ангели всі з ним, тоді він сяде на престолі своєї слави. І зберуться перед ним усі народи, і він відлучить їх одних від одних, як пастух відлучує овець від козлів; і поставить овець праворуч себе, а козлів – ліворуч. Тоді цар скаже тим, що праворуч нього: Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу. Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене. Тоді озвуться праведні до нього: Господи, коли ми бачили тебе голодним і нагодували, спрагненим і напоїли? Коли ми бачили тебе чужинцем і прийняли, або нагим і одягнули? Коли ми бачили тебе недужим чи в тюрмі й прийшли до тебе? А цар, відповідаючи їм, скаже: Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили. Тоді скаже й тим, що ліворуч: Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його; бо голодував я, і ви не дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене не напоїли; був чужинцем, і ви мене не прийняли; нагим, і ви мене не одягнули; недужим і в тюрмі, і не навідались до мене. Тоді озвуться і ті, кажучи: Господи, коли ми бачили тебе голодним або спраглим, чужинцем або нагим, недужим або в тюрмі, і тобі не послужили? А він відповість їм: Істинно кажу вам: те, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших – мені також ви того не зробили. І підуть ті на вічну кару, а праведники – на життя вічне» (Мт. 25: 31-46).
Любов як найглибша реальність і найглибша потреба кожної людини стала головною заповіддю в навчанні та проголошенні Ісуса. Для Нього перше й останнє питання: чи любив ти? І головне правило: служити одне одному в любові й бути готовим померти, щоб інші могли жити, оскільки вмирати в ім’я любові не означає зникнути, бути знищеним, але мати можливість відчути любов у всій її ширині й глибині, у її повноті.
Людина створена за образом і подобою Бога, а Бог є любов. Тому любов – єдиний правильний образ людини, і її ідеал – стати подібною до Бога в любові. Чим більше людина любить, тим більше вона подібна до Бога, тим ближче стає до людей і всіх створінь. Зрозуміло, що людина не була створена за образом і подобою її сім’ї або соціальної системи, ні за образом і подобою Церкви, і все це для неї, щоб бути реалізованим любов’ю в схожості з Творцем.
Якщо ми хочемо зрозуміти, що таке хороші сім’ї, хороші викладачі, хороша Церква, ми повинні пам’ятати про їхню роль. Скільки, хто і як це допоможе людині виявити свою схожість із Богом та рости в Ньому, роблячи себе й інших щасливими, настільки це є хорошим. Відповідь на наше запитання, хто є критерієм гріха й хто його визначає, а хто критерієм добра й хто його визначає, знаходиться в простій істині: ніхто не є критерієм гріха для себе, і ніхто не винайшов його довільно на власний розсуд. Гріх можна виявити тільки як небезпеку, яка труїть і руйнує насіння любові в серці людини, і тому він повинен бути викорінений.
Те ж саме можна сказати й про засоби, які допомагають любові розвиватися. Вони не є довільними винаходами ні Церкви, ні інших систем освіти, але вони пропонуються як допомога, без якої неможливо було б вибрати засобів, необхідних для найглибшого зростання людини. Християнські заклики до молитви, посту, сповіді, участі в Месі, читання й розважання над словом Божим допомагають людині знайти шлях і засоби на шляху до мети. Християни ставляться до цих ресурсів настільки серйозно, наскільки розуміють свою роль в особистому дозріванні.
