…і Небесна Мама збирає навколо Себе Своїх дітей.Я Сергій, мені 29 років, народився у Сибіру у невеликому селі Новосибірської області.
Про Меджугор’є я дізнався коли був у дуже складній для мене ситуації. Я тоді ще не був католиком, не ходив і до православної церкви, хоча хрещений православним священиком у 1992 році. Знайшов мене, виснаженого і духовно зраненого, католицький священик, настоятель храму Св. Апостолів Петра і Павла у м.Куйбишев Новосибірської області. Він сам пережив навернення у Меджугор’ї і вже більше десяти років у Сибіру служить Богові і людям. Саме через нього Марія доторкнулася і до мого серця.
Я ріс сиротою, мама померла в 1996 році, коли мені було 12 років. Батько не дуже дбав про нас (в мене є ще дві старші сестри). Я ріс у дідуся і бабусі, які померли у 2006 році. Після школи я вступив до педагогічного інституту. Проте не відчував покликання до викладацької праці. Провчився два роки, а на третьому курсі потрапив до тюрми за бійку в сільському клубі.
Через півтора місяці мене перевели з тюрми у зону загального режиму ще на два з половиною роки. Ось тут я і познайомився з тим священиком із Куйбишева. Він відвідував ув’язнених, і я брав участь в загальних зустрічах з ним. Там мене знайшла Небесна Мама. Переживаючи навернення, я вже не почувався сиротою, а сином Бога, сином Богородиці.
Вже у зоні я жив посланнями, і ні вдень, ні вночі не випускав з рук Вервицю, багато молився і думав про Господа, читав книгу сестри Емануель про навернення, про спільноту Ченаколо, про візіонерів. Перебуваючи у Сибіру, під час явлінь Богородиці я щиро молився, знав і вірив, що ось тепер наша Мама сходить з неба до Своїх дітей. Я відчував поряд Її присутність, Її любов.
Після звільнення у 2009 році, я пройшов катехизацію, офіційно приєднався до Католицької церкви, почав приймати таїнства. Незадовго після навернення мене наздогнало моє колишнє життя: я отримав ножове поранення в живіт. Від великої втрати крові я перестав рухати ногами. Почалися серйозні випробування, я не вставав з ліжка вісім місяців. В якийсь момент я почав питати Бога, чого Він від мене хоче: чи щоб я був прикутий до ліжка і так Йому служив, чи я маю стати священиком. В час навернення я хотів служити Богові і цілковито жертвуватися Йому з любові, я відчував легкий, як вітерець, поклик бути священиком, але не міг повірити, що це можливо. Тепер, у ліжку з паралізованими ногами, я почув голос: «Встань і ходи». «Як?!», 4 я кричав у душі, але відповіді не було. І ось я почав робити перші спроби стати на ноги. Ноги повсихалися, я мав сильні болі, проте знав, що це – воля Божа. Тому з молитвою продовжував свої заняття. Коли вже стояв на милицях і потрохи ходив, священик запросив мене пожити в парафіяльному домі. Увесь час моєї хвороби він регулярно відвідував мене, сповідав і причащав. При церкві я почав виконувати різну дрібну роботу. Ліпив гіпсові статуетки Матері Божої, Дитятка Ісуса, проводив різні забави з дітьми. Кілька разів на рік лікувався у реабілітаційному центрі.
У серпні 2013 року я поїхав до Меджугор’я з наміром присвятити Богородиці своє покликання і священиче служіння. Ще так недавно прикутий до ліжка, я не міг навіть уявити, що зможу вийти на Подбрдо.
Мене ніби ангели підняли на Кріжевац до підніжжя Хреста. Піднімаючись на гору, я молився за своє покликання. На горі під Хрестом відкрив Біблію на Євангелії від Матея 10. 1410, де Ісус кличе дванадцятьох апостолів і висилає їх на служіння: зцілювати хворих, воскрешати мертвих, виганяти бісів, йти і проповідувати наближення Царства Небесного. Це була відповідь для мене.
Зараз я перебуваю у передсемінарії, де протягом двох років проходитиму духовну та інтелектуальну формацію, необхідну для вступу до Вищої духовної семінарії. Я знаю, Богородиця прийняла мою посвяту і супроводжує мене по життю.
Дякую Богові за Його Божественне провидіння. Амінь.
