Думаю, кожнен із нас зустрічався з питанням, яке турбувало чи турбує досі: чому існує гріх? Чому те чи інше заборонене, чому щось вважається гріхом? Думаю, мало хто з нас уникнув таких підозр: може, гріх узагалі придуманий, аби нас залякати, аби тримати нас у кулаці, щоб легше було нами керувати? Чи не підозрювали ми десь у глибині душі, що гріх придумали старші — батьки, Церква чи хтось іще, посилаючись на Бога, аби легше було здійснювати власну волю?
Буде, можливо, ясніше, якщо я розкажу про досвід, який ношу в душі. Ще в роки навчання в семінарії мене турбувало питання, чому те чи інше — гріх. Я не наважувався запитати про це вголос — мені здавалося, що всі вважатимуть мене якщо не телепнем, то вже точно безбожним. Питання це, як темна тінь, переслідувало мене й не давало мені спокою протягом усіх років навчання. Ставши священником, я старався завжди серйозно ставитися до святої сповіді, але питання поставало все більш виразним. Слухаючи раз по раз, що говорять люди про досвід свого життя, я відчував у глибині душі, що багато хто неправильно розумів, у чому полягає гріх, і сповідь легко перетворювалася на щось формальне, де ніколи немає певності, що хтось дійсно кається.
Так я, молодий священник, опинився в глибокій кризі. Я мучився питанням, чому служить сповідь. Із вівтаря ми голосимо Радісну звістку, говоримо про гріх й закликаємо зупинити гріховні звички, однак рідко коли в сповіді й проповіді мені доводилося чути, аби хтось закликав до Христових слів про те, щоб покінчити з гріхом. Я не розумів у глибині душі, навіщо тоді взагалі проповідувати, навіщо сповідати… Мені хотілося бачити хоча б якусь різницю від сповіді до сповіді. І оскільки цієї різниці я не спостерігав й не знаходив, питання поставало всеохопніше й нагальніше.
Зараз я бачу, що тут починаються драми багатьох священничих покликань, якщо їм не вдається відкрити значення свого покликання, особливо покликання до [таїнства] примирення. І так само ясно я бачу, що в багатьох християн, особливо молодих, є труднощі зі сповіддю — вони думають: «Що, знову потрібно говорити те саме? Чому я повинен розказувати це священнику?» Тому нерідко буває, що багато хто згадує про речі тільки периферійні й незначні, а важливі скриває і не розказує про них. Це ставалося, напевне, з кожною молодою людиною, особливо в перехідному віці й у період становлення взагалі. Саме тоді багато перестають ходити до сповіді. Священник же відчуває, що ті, кому слід би було посповідатися, до сповіді не ходять, а ті, хто приходить, роблять це легкодумно й поверхово.
Пам’ятаю одну віруючу, яка попросила розмову про сповідь і при цьому ясно зазначила, що сповідатися не хоче. Першими її словами було: «Чому я повинна сповідатися священникові, який є такою ж людиною, як і я? Я сповідаюся напряму Богові!» Я на мить замовк. У мене було відчуття, що мене взяли в лещата. Це ж був і мій власний голос. Я не знав, що відповісти. Я сказав тоді: «І в мене була та ж проблема зі сповіддю. Навіщо людям сповідатися у священника, який є тільки людиною? Чи не тому, напевне, що священникам цікаво й хочеться знати все, що ви зробили… Ніхто з людей, думаю, не розказує їм нічого нового. Священникові знайомі всі гріхи, усі людські вчинки… Так що ваша проблема — також і моя…»
Вона трохи замовкла, і раптом до нас дійшло: тут є ще дещо! Питання не лише в тому, навіщо потрібно сповідатися, а йдеться про щось набагато глибше. Ідеться про зустріч зраненого й Цілителя; грішного й святого; ображеного й Утішителя; приниженого й Того, Хто піднімає смиренних; голодного й Того, Хто насичує спраглих; заблудлого й Того, Хто залишає дев’яносто дев’ять овець, щоб віднайти одну загублену; того, хто в пітьмі, і Того, Який сказав, що Він — Світло; того, хто збився з дороги, і Того, Хто сказав, що Він — Дорога; підвладного смерті і Того, Який сказав, що Він — Життя; самотнього і Того, Який бажає бути разом з людськими синами. Ми говорили ще довго, обоє зціляючись у своєму розумінні сповіді.
"Дорогі діти! Сьогодні всіх вас хочу огорнути Своїм Покровом і повести всіх на дорогу навернення. Дорогі діти, прошу вас, дайте Господеві все своє минуле, все зло, яке нагромадилось у ваших серцях. Хочу, щоб кожен із вас був щасливий, а з гріхом таким ніхто не може бути. Тому, дорогі діти, моліться –і в молитві пізнаєте нову дорогу радості. Радість об’явиться у ваших серцях, і так ви будете радісними свідками того, чого від кожного з вас хочемо Я і Мій Син. Я вас благословляю. Дякую вам, що відповіли на мій заклик”. (25 лютого 1987 р.)
