Зараз в Україні йде війна. У червні 2014-го я закінчив навчання в університеті , а вже у вересні попав на війну. Саме там починаєш по-справжньому цінувати життя і здоров’я, цінувати прості буденні речі – чашку хорошої кави, гамбургер із Макдональдза, прогулянки на свіжому повітрі. Коли повертаєшся у мирне місто, розумієш, що багато людей не цінують свого найбільшого скарбу – самого життя, того, що можуть бачити і чути, ходити на двох ногах.
Коли я потрапив у Меджуґор’є, відкрив для себе надію… Тут я зустрів колишніх наркоманів й алкоголіків, яким, на перший погляд, нічого у світі не може допомогти: ні суспільство, ні медицина. Вони стільки разів падали, стільки разів повертались до наркотиків й алкоголю, що, здавалось, ще трохи і кінець… Але тут вони змінилися – не завдяки всесвітньо відомому психіатру чи нескінченної кількості пігулок, а завдяки надії. Надії та вірі у нашу Богородицю, що веде нас до Господа нашого Ісуса Христа, для Якого немає нічого неможливого.
Найбільше мене вразило свідчення юнака, колишнього алкоголіка. Одного разу приїхала група осіб із обмеженими можливостями, і він повинен був допомагати комусь із них дістатись вершини гори. Тож підійшов до чоловіка у візку, і вони разом почали підйом. Коли врешті вони досягнули вершини, чоловік заплакав від вдячності… Хлопець звірився мені, що це було найкраще почуття в його житті – сльози вдячності того чоловіка…
Я вдячний Богові за цю можливість побувати у Меджуґор’ї, вдячний Матері Божій за всіх людей, яких зустрів тут, вдячний за цю віднайдену Надію. Слава Ісусу Христу!
Тарас, Україна
Взято з газети Світло Марії
