ПАМ'ЯТІ СЛАВКА БАРБАРИЧА
Славко Барбарич помер 24 листопада 2000 року о 15:30. Відчув біль на закінчення Хресної дороги, яка проводиться щоп'ятниці зазвичай на горі Крижевац для парафіян і паломників. Він сів на камінь, потім ліг на землю, знепритомнів і віддав свою душу Господу.
Славко Барбарич народився 11 березня 1946 у родині Марка та Луції Барбаричів у Драгічині. Навчався у початковій школі в Серині, а потім у гімназії в Дубровнику. 14 липня 1965 вступив у Францисканський орден у Гумачі. 17 вересня 1971 р. склав свої останні обіти й 19 грудня 1971 був висвячений на священика. Навчався в Сараєво, Ґраці та Фрайбурзі. Закінчив навчання в Ґраці (Австрія) зі ступенем магістра. Після п'яти років пастирського служіння в провінції Герцеґовині, на парафії в Чапліні, 1978-го року продовжив далі навчання у Фрайбурзі, де в 1982 році отримав докторський ступінь з релігійної педагогіки та звання психотерапевта.
Як священик-францисканець служив у Чапліні з 1973 по 1978. З весни 1982 по вересень 1984 року служив у Мостарі капеланом для студентів, проводив молитовні семінари для сестер-монахинь в Білому Полі біля Мостара, плідну робота з молоддю і плідні молитовні зустрічі, однак комуністична влада почала переслідувати о. Славка. У ці важкі часи о.Славка у його служінні захистив кардинал Франьо Кухарич.
У Меджуґор'є офіційно переведений у 1983 році На прохання єпископа Заніца в 1985 переведений на парафію Благаю, і в 1988 році до Гумача, де був капеланом і помічником учителя новачків.
На початку війни в Боснії і Герцеґовині, коли всі літні монахи були заслані в Тучепи як біженці, о.Славко залишається в Меджуґор'є.
З початку свого служіння в Меджуґор'є почав писати книги на духовні питання: "Постіться серцем”, "Дай мені своє зранене серце”, "У школі любові”, "Поклоняйтеся моєму сину серцем”, "З Ісусом і Марією на Голгофу до Воскресіння”, "Молитися разом радісним серцем”, "Маріє, веди нас до миру”, "Йди за мною серцем”.
Книги о. Славка Барбарича були перекладені двадцятьма мовами й опубліковані в більш ніж 20 мільйонах копій по всьому світу. Окрім цих книг, він публікував статті у різних регіонах. Редагував бюлетень св. Франциска у Чаплині, співпрацював з радіо "Голос миру” і "Мир" у Меджуґор'є.
При цьому невпинно спілкувався з паломниками, провадив адорації, поклоніння Хресту, молитву вервиці на Подбордо і Хресну дорогу на Крижевцю, де закінчив своє земне життя. Провадив щорічні зустрічі для священників і молоді, у домі "Домус Пачис” провадив семінари посту й молитви. Після війни заснував і очолив інститут для виховання та догляду "Майчине село”, де наразі мешкають 60 людей (сироти, які втратили батьків на війні, діти з неповноцінних сімей, літні людей, які лишилися без нагляду, хворі діти). Якщо і був хтось, хто вмів любити дітей, то це був о. Славко. І діти також любили його: завжди були навколо нього, і він завжди умів зібрати їх навколо себе — так, як Ісус! Його психотерапевтична освіта дозволили йому працювати з наркозалежними у спільнотах "Ченаколо" і "Кампо делла Віта". Благодійну допомогу отримували з усього світу і Славко Барбарич зосереджувався на двох напрямках: "Фонд для дітей загиблих солдатів у війні" і "Фонд на таланти" (допомога студентам).
О. Славко Барбарич подорожував по всьому світу, поширюючи послання Богородиці миру та примирення. Він був душею і серцем руху за мир, який народився в Меджуґор'є Мав особливі здібності: знання мов, легкість у спілкуванні з людьми, освіту, простоту, вміння доглядати за нужденними, мав невичерпну енергію, смирення, любов, був працьовитий і побожний. Багато молився й постився, а Богородицю любив любов'ю дитини. Це насправді була суть його життя: молитвою і постом людські душі приводити до Бога через Богородицю — Царицю миру.
Життя поруч із ним видавалося дивовижним часом — він був ніби тут, у світі, в той час як ніби й поза ним. Через о. Славка справджувались Ісусові слова: «Не від світу вони, як і Я не від світу. Освяти Ти їх правдою! Твоє слово то правда. Як на світ Ти послав Мене, так і Я на світ послав їх. А за них Я посвячую в жертву Самого Себе, щоб освячені правдою стали й вони» (Від Івана 17:16-19).
