Найбільший гріх (о. Славко Барбарич, OFM)

Мені часто не давало спокою питання: який із гріхів найбільший? Питав я і в оточення. Шукав у Святому Письмі. І в різний час віднаходив різні відповіді. Зараз, мені здається, я знайшов правильну відповідь. Так, усі дії темряви — тільки наслідки, а причина ж, завжди небезпечніша від наслідків. Наслідку неможливо прибрати, якщо не прибрати причини. Ось що я маю на увазі: усі можливі гріхи — тільки результат браку чи відсутності любові, і всі можливі проблеми, з якими ми маємо справу, — це брак любові. Коли її нема, усі двері навстіж відчинені будь-якому злу й будь-яким гріхам. Усі війни, конфлікти в сім’ях і між людьми, усі нужда, несправедливість, убивства, аборти — усе це результат браку любові до життя й до Того, Хто її дає, Животворця, Творця всього. Це означає, що БРАК ЛЮБОВІ І Є НАЙБІЛЬШИМ ІЗ ГРІХІВ.

Навіть ненависть є не такою небезпечною, як брак любові. Буває, ненависть заглушує, пригнічує любов, але якщо любов є, вона здатна все очистити й зцілити. Якщо ж любов зовсім не розвинулася, не виросла, надії на зміни нема, а двері різноманітному злу відчиняються все ширше.

Якщо пошукати порівняння, можна сказати так: небезпечніше не мати світла й не дати розвинутися тому, що його випромінює, аніж у якийсь момент опинитися в тьмі й тому збитися зі шляху. Бог вдихнув у людське серце не тільки дар любові в зародковому вигляді, але й глибоку потребу бути любленим і прийнятим іншими. Нікому ніколи не байдуже, чи люблять його, чи ні. У хрещенні нам дається Божественне сім’я любові, віри й надії. Бог очистив ґрунт, аби це сім’я могло рости й розвиватися. Але тільки якщо ми діємо так, щоб воно розвивалося в нас, можемо бути на образ й подобу Отця. Якщо ми не діємо в цьому напрямі, любов, віра й надія залишаються тільки сім’ям, талант — загорнутим, схованим, хоч і не втраченим, але й не задіяним. І коли це відбувається з любов’ю, здійснюється перший фундаментальний гріх, який стає основою всіх решта гріхів, усього неблагополуччя й розладу.

Якщо ми не докладаємо щодня зусиль, аби рости в здатності любити, духовна смерть уже наступила, і з нею приходить решта зла. Ніщо не важливе для людини так, як мати живе зацікавлення до зростання в любові. Тоді вона робить усе, щоб дар любові до себе, до інших, до ближнього й до всього творіння дозрівав; тоді встає на свої ноги й звільняється від усіх умовностей, які може накладати цей світ. Доти, доки любов залежить від любові інших, вона НЕЗРІЛА. Доки ми думаємо, чи відплатити комусь такою ж мірою або іншою, і як не любити когось, коли не любить нас, — любов у нас УМОВНА й не відрізняється від любові язичників, які так само вміють любити тих, хто любить їх, і зичити тим, від кого сподіваються отримати натомість.

Мати живе зацікавлення в любові й старатися, аби любов ставала міцною та стійкою, значить набувати здатності до найкращих діл і до правдивої та плодотворної боротьби з хаосом та руйнівними впливами, врешті, із гріхом.

Уявімо зараз, що могло б бути, якщо б на хвилину припинилися всі війни, усі голодні були б нагодовані, усіх хворих достойно, по-людськи прийняли б та лікували, усі відкинені знайшли б когось, хто їх прийняв, до всіх переслідуваних поставилися б із повагою до їхньої свободи, усі засмучені втішилися б, усі травмовані б зцілилися… Таке під силу здійснити тільки любові. Якщо зараз ми не впевнені й не зважуємося мріяти про це, то це лише ознака того, що ми не уявляємо, на що здатна любов — та любов, яка, як навчає св. Павло, прищеплена нашим серцям: «Любов Бога влита в серця наші» (Рим. 5:5). Коли немає любові, будь-які страждання, внутрішні й зовнішні, обваляться на людину і зруйнують її. Тому гріх — найбільша з небезпек: якого б походження він не був, його зачаток завжди приглушує в серці любов.