Три роки тому я стояла в черзі, щоб поцілувати чудотворну Крилоську ікону Пречистої Діви Марії (під час щорічної прощі до Крилоса), і задала питання: а хто ти, Маріє? До кого я йду?Я мала набожність до Ісуса. Але не до Марії.
Через кілька днів я молилася під час святої Меси на відпусті у санктуарії Марії Цариці Миру та Поєднання в Більшівцях. Тоді я попросила Марію, що, якщо хоче, то нехай сама мене знайде. Бо я багато пробувала, але в мене не вийшло.
Я не відчувала потреби мати особливу набожність до Марії. Я не відчувала потреби мати маму.
Через півтора місяця я раптово, непланово потрапила перший раз до Меджуґор'є.
Почалось з того, що я читала книжку Ніла Лозано "Прощення". І під час читання прийшла чітка думка: "Ну, Іра, тобі пора в Меджуґор'є". Я відклала книжку, подивилась вартість турів, написала своїй подрузі, чи вона б не хотіла в Меджуґор'є, і повернулась до читання.
І от, через місяць я почула від нової знайомої, що вона через 3 дні везе групу в Меджуґор'є з реколекціями, тема реколекцій: "Прощення", по Нілу Лозано. Я поїхала. Правда, я зустріла там Ісуса, як і завжди раніше.
Через рік я знову була в Меджуґор'є на семінарі посту, молитви і тиші. На той час вже минув рік, як я вчилася молитися вервицю кожного дня. Я написала лист-посвяту свого прийдешнього року Марії. Всі молитви мала жертвувати в наміренні Марії. Це співпало з ювілейним роком в Церкві. Я молилась до Марії, але далі не могла назвати її мамою.
І ось через рік я знову була в Меджуґор'є. Протягом двох тижнів, у спільноті «Світло Марії».
За кілька днів до моєї поїздки в Меджуґор'є моя мама святкувала день народження. А я цього року була внутрішньо дуже обтяжена, що в стосунку до мами в мені досі стоїть стіна непрощення. За багато її виборів, яких я не розуміла і які мене поранили. Я дуже легко спалахувала злістю на неї, і здавалось, що перепробувала все, що знала, щоб пробачити. Після дня народження мами я сказала Богу: "Ти можеш подарувати мені прощення, коли захочеш. Сам бачиш, що я тут безсила. Я більше не знаю, що робити і не знаю, скільки ще чекати. Але якщо хочеш, то подаруй."
Цього разу в Меджуґор'є якось не получалось піти на Подбордо. Завжди вимальовувався якийсь інший план.
В 25-ту річницю відходу до вічності о. Славка Барбаріча ми (зі спільнотою «Світло Марії») прийшли на вечірню молитовну програму, і всі члени спільноти стали справа у храмі св. Якова, де є статуя Пресвятої Діви. Я сама ні разу до неї не підходила. Це був перший раз. Під час молитви на вервиці у мене постійно текли сльози. Щось відбувалось зі мною, і все, що я могла — плакати.
Десь вкінці першої години молитви якась внутрішня стіна, що закривала мені очі, ніби впала. Я відчула, що щось розтопилось в мені. Я відчула, що пробачила свою маму. Якось так раптово легкість прощення охопила мене. Так, ніби щось, що я мусила постійно нести, втратило свою вагу. Перед очима був фрагмент фільму з "Сам удома", коли Кевіна в центрі Нью-Йорка знайшла мама біля ялинки. Я дивилась на статую Богородиці і далі плакала. Я зрозуміла, що Бог зцілив мене. Здавалось, що я той Кевін, який чекав на чудо, щоб побачити маму.
Я зрозуміла, чому ніяк не потрапляла на Подбордо. Напевно, Бог хотів, щоб я прийшла до люблячої мами, а не в сотий раз до мовчазної статуї.
Коли йшла на Подбордо, це був єдиний настільки сонячний день за всі два тижні. Там я спитала Марії, що маю робити, щоб не загубити те оновлене серце, що отримала. І зрозуміла, що мене збереже молитва і піст. Що це мають бути пріоритети. Якщо це не втрачу, то все інше налагодиться, бо все інше — це вже наслідок. Вкотре вчуся довіряти Богу своє життя. Богу, який терпеливий, чуючий, чекаючий. Богу, який допомагає бачити багато краси в моєму "тут і тепер".
Ірина (Україна)
