Закоханість, а що далі?

Пам’ятаю, потрапивши в Меджуґор’є, я, як, мабуть, багато хто, вдивлялася в камені, у хмари, в ікони та статуї Марії, чекаючи якогось особливого знака, чуда, підсвідомо – якоїсь нагороди за подвиг мого важкого шляху. Але Богородиця діяла інакше: Вона порушила в моєму серці гаряче бажання дізнатися й виконати всі Її Материнські заклики. І вистачило чотирьох днів, наповнених молитвою, сльозами, тихими захопленнями, відкриттями та зустрічами, щоб сталося переображення.
Я повернулася у світ безмірно щаслива, переповнена любов’ю Марії й Ісуса. Хтось будив мене на світанку, піднімав із ліжка й вів із розарієм у парк, і до кінця четвертої частини – славних таємниць – я вже була в храмі в очікуванні ранкової Меси. Так починався кожен день.
Дивувалася собі: як я раніше могла засинати з Розарієм у руці? Адже Розарій – це чудове свято! Виявляється, треба просто дивитися на Марію та споглядати Її Сина, а не свої проблеми. Розарій – це дихання, життєва сила, ніжність, любов... Від рутини не залишилося й сліду! Розарій – це щастя.
Я пізнала, що означає «тростини надломленої не переломить». Божа Матір нікого не ламає, не примушує, але навіть наші слабкості й недоліки Вона вміє використовувати на благо. Так мої амбіції та впертість Вона направила на те, щоб перемогти мою неохоту до посту. Але одна справа – піст у Меджуґор’ї: в оточенні таких же, хто поститься, це зовсім не складно. Інша справа – у світі. Працюючи й живучи в одній католицькій організації, я зіткнулася з великими спокусами. Тільки по п’ятницях, коли католики не їдять м’яса, на стіл подавалися мої улюблені страви: фаршировані яйця й різноманітна риба. Жуючи за загальним столом свій хліб і запиваючи водою, я раптом зловила себе на думці про те, що хоч би шматочок залишився для мене на завтра! Але цього ні разу не сталося. І я зрозуміла, що дуже важливо не заглядати ні в чию тарілку (добре б, щоб ніхто не заглядав і в мою).
Згодом я зрозуміла, що чудеса сталися набагато більші, ніж який-небудь образ у хмарах або навіть сльоза статуї. Меджуґор’є обдарувало мене величезними скарбами: дар молитви, дар посту, дар спілкування зі Словом Божим і з Господом Ісусом у святих Таїнствах. Були, звичайно, атаки лукавого – духовні й фізичні. Одного разу, побачивши розарій у моїй руці, мене обплював незнайомець, я ж у відповідь тільки молилася, розуміючи, що він лається й плює не в мене, а в Пречисту Матір. Іншим разом уночі двоє підлітків вирвали в мене сумку. Гроші та документи залишилися при мені, але я втратила Біблію й фотографії, де я з отцем Славком Барбаричем.
Але ні гіркі пригоди, ні великі зміни не порушували миру серця, коли при мені були названі Марією «п’ять каменів проти Голіафа». Ба більше, цей мир серця поширювався на інших. Він увіходив у колективи, де я працювала, давав правильні рішення, спонукав молитися з тими, кому важко, допомагав міняти атмосферу й утихомирювати конфлікти. Не хвалюся, бо це не моя заслуга. Просто мені було показано, що достатньо погодитися бути інструментом у руках Марії, а далі все Вона зробить сама. Не маю чим хвалитися, крім схильності до гріха, крім своїх немочей, через які ці рясні Божі дари я багато разів утрачала в дорозі.
Згодом я стала помічати, що з року в рік відбувається нібито повільне вигорання. Незважаючи на активне життя в церкві, наступні поїздки в Меджуґор’є відновлювали рішучість посту та молитви на все більш короткий термін. Як таке сталося, що знову непереборна рутинність молитви, знову пости доходять до лицемірства фаршированих яєць, а Біблія обмежується читаннями дня? І поглинає навколишній світ, і не чути миру серця, і виникають образи, сумніви, страхи, нерішучість, ревнощі – усе те, чого Марія не мала? Мені здається, зараз важливо поділитися також цим досвідом «згасання», щоб підтримати інших паломників, які переживають щось подібне. Знаю одне: коли я не залишаю спроб, то насправді душа продовжує дозрівати для Неба. І мої падіння, і сухість – усе це дуже потрібна частина процесу. Час цвітіння змінився часом непомітного тихого зростання, коли плоди нарощують м’якоть і набирають соку. Як спалах закоханості молодого подружжя з часом гасне, щоб перевтілитися в постійну, глибоку й жертовну любов, так і нас Марія вчить любити Господа безкорисливо, не чекаючи чергових вражень і духовних солодощів. Тільки так ми можемо ставати подібними до Богородиці й Божого Сина, які любили й люблять нас жертовно та безкорисливо. А усвідомлення своєї убогості – це особливий Божий дар, гідний величезної подяки. Але, погодьтеся, важкий дар. І щоб легше було його нести, поділюся одним прийомом, який я використовую.
Нагадаю про особливе Материнське благословення, яке Марія дала нам у розпорядження. Вона не сказала, як конкретно це робити, але закликала нести Її благословення всьому живому. І коли я виходжу з дому не в найкращому дусі, я згадую про Неї й починаю благословляти всіх поглядом і думкою: двірника біля під’їзду, зустрічних перехожих, продавчиню в магазині, пасажирів у транспорті – кожного окремо. А якщо ви сидите вдома, можна благословляти подумки рідних, близьких, коханих й особливо тих, кого важко любити, із ким не складаються стосунки, хто вам робить зло, хто ненавидить... Запевняю, що вже через п’ять хвилин ви раптом виявите, що ваше обличчя цвіте широчезною усмішкою.
І сьогодні вам належить ще один прекрасний Божий день. З усмішкою.