Битва з Розарієм або лист до Цариці
11-07-2014, 10:00.
- Хто Ти? - Спитала найстарша з трьох дітей Лусія.- Я - Цариця Святого Розарію, - відповіла прекрасна Пані.
Вона назвалася Царицею, і я в молитвах промовляю до Неї: Погоджуюся бути Твоєю підданою, приймати Твої послання як накази. Приходячи до людей, Марія повторює: «Моліться Розарій».
Важко! І я вирішила написати Їй листа.
Як же почати? «Добридень, Ваша Величність»? Або «Премилостива Господине»? Дивно, що серед багатьох людей ми звично звертаємось на «Ви», а до Цариці Неба і Землі, як і до Самого Бога, зручніше звертатися словом «Ти».
З одного боку, це інтимніше, рідніше, як діти до батьків. Але з іншого - спрощеність легко перетворити на недбалість і навіть на фамільярність. Я називаю Тебе, Богородицею, Царицею, а маю на увазі Маму, навіть Подругу. І як спритній Подрузі, скажу Тобі: Ти мене впіймала!
У битві з Розарієм мені було не до жартів.
Почалося все 27 років тому в Прибалтиці. Проїхавши півтори тисячі кілометрів по Радянському Союзу в пошуках католицької церкви, я сиділа на першій у своєму житті Святій Літургії, не розуміючи ні слова. Якась естонська дівчина молилася, тримаючи в руці блискуче намисто з хрестиком.
Тоді я ще не знала, що Ти, Маріє, іноді використовуєш навіть нашу гріховність, тільки б ми навернулися.
Я позаздрила. Чим простіше за все привернути увагу жінки? - Блискучими намистинками! У часи, коли володіння простою паперовою іконкою вже було дивним і екзотичним, мені так захотілося мати намисто з хрестиком! І Ти, Матусю, мене впіймала. Ти змусила мене чекати і хотіти цієї штучки протягом декількох років.
Нарешті, в один із рідкісних приїздів до Москви у храмі Святого Людовіка священик мені їх подарував! Після Літургії я підійшла до якоїсь немолодої парафіянки і попросила розповісти, як використовувати це намисто. Старенька опиралась. Вона запевняла, що це дуже важко і нічого у мене не вийде. З журналістської настирливістю я витягла блокнот і перекрила їй вихід (у ту пору стародавня історія про те, як Яків сказав: «Не відпущу, коли не поблагословиш!» - Була мені ще невідома).
Кожну наступну частину інструкції мені доводилося видавлювати з бабусі, знову вислуховуючи тираду, що мені це «не по зубах». Але в мене запалилась ще більшим бажанням. Я намалювала у блокноті Розарій, навпроти кожної намистинки - перші слова молитов. Там, де у вервиці є розгалудження, було Твоє зображення, Маріє. Моя випадкова наставниця, тикаючи гачкуватим пальцем в Твій образок, продиктувала, а я провела стрілочку і слухняно записала «Поцілувати».
Скільки разів потім я намагалася втекти! Я кидала цю справу, повторюючи разом з багатьма моїми знайомими, що це мені не підходить, що я не бачу в цьому сенсу, є інші форми молитви, не всі повинні молитися Розарій... Але тут, як навмисне, з'являвся на моєму шляху хтось, хто розповідав дещо, наприклад, про Папу Івана Павла II. Говорили, що якийсь журналіст одного разу запитав його, чи є у Ватикані атомна зброя. Папа підняв вервицю і сказав: «Ось воно, наша зброя! Якщо всі почнуть її застосовувати, цей світ перетвориться у рай ».
Ти знала, Матусю, що я люблю покрасуватися і поорігінальнічати. Знала, що мені буде приємно носити вервицю, якої ні в кого не було. І Ти вірно розрахувала, що, маючи її завжди при собі, мені доведеться так чи інакше час від часу використовувати Розарій за призначенням.
Тепер я розумію, що це Ти прислала до мене протестантських проповідників, від яких я почула смішне звинувачення, ніби я поклоняюся предмету. І саме Ти дала мені в ту мить дух розуміння: це ж не предмет поклоніння, а всього лише інструмент, щось на зразок їх гітари.
Протестантів відповідь задовольнила. А мене саму спантеличив: чому у всіх Своїх зявленнях весь час наполягаєш на цій монотонній молитві, на повторенні одного й того ж? Адже це суперечить псалмам, у яких Бог стільки раз закликає нас співати «пісню нову». Нову, а не одну й ту ж, як заїжджена платівка!
Але мені хотілося бути слухняною, і кожен день я звалювала на себе цю рутинну ношу, наче міх, терпляче повторюючи вервицю за вервицею: «Радуйся, Маріє, благодаті повна ...». Мою душу гріла думка, що за всіма цими блуканнями слідує відкриття якогось нового, досконалого і простого шляху. Згадувалися втішні слова мого улюбленого Сталкера: «Прямий шлях - не самий короткий».
Дівчинко Мадьо, що тобі потрібно?
А потім, моя Царице, Ти благословила мене на роботу з Твоїм святим Ім'ям. Я потрапила на службу в польське радіо «Марія».
Одного разу у вестибюлі цього центру я побачила дивну картину: у хол внесли дівчинку. Тоненькі руки і ноги бовталися у неї, як у ганчір'яної ляльки. При цьому обличчя її сяяло мудрим ангельським поглядом. Її підняли по сходах в студію, і через якийсь час з динаміків почувся, мало не дитячого тембру, голосок.
Це була Мадя Бучек, інвалід від народження, ведуча спеціальної радіопередачі для дітей. Маді було тоді 12 років, а її кістки залишалися м'якими, як у новонародженої. На той момент вона пережила вже 32 переломи, багаторазово лежала в лікарнях. І ніяких перспектив на одужання.
- Я без мами не здатна ні на що, - говорила вона слухачам. - Я не можу тримати в руці ложку, щоб поїсти, не можу пересуватися, щоб подивитися у вікно... Можливо, вам здається, що ви більш самостійні. Але повірте, без небесної Мами ви теж не можете нічого.
З Божою допомогою і радіо «Марія» Мадя організувала рух дитячих дворових гуртків Розарія, який на сьогодні нараховує майже 135 тисяч учасників. Раз на тиждень вона веде свою програму по радіо, і, слухаючи її прості дитячі слова, я часто переживала неймовірні відкриття. Одного разу вона розповіла, як їздила з мамою в Боснію, і о. Славко Барбаріч подарував їй вервицю: одну коротеньку - щоб молитися за себе і свою сім'ю, інші звичайні, на п'ять десятків - для молитви за всіх учасників дитячих молитовних гуртків, а треті довгі, чернечі, на п'ятнадцять таємниць - для молитви за весь світ. І після цього невинний дитячий голосок вимовив:
- І я молюся на них щодня ...
Через кілька місяців мені пощастило познайомитися з о. Славко, і, звичайно, я не забула запитати: Як він міг так жорстоко навантажити маленьку немічну дівчинку? Невже ті три Розарії, а це 21 таємниця щоденно, є можливими для смертної людини? Тут він вперше за час нашого невеликого розмови обернувся до своєї перекладачки за допомогою, щоб зрозуміти, що означає слово «смертної». І тут же підмигнув мені, мовляв, так, це цілком нормальна молитва для «смертного». О, Боже!...
Отець Славко, одна з найбільш чудових особистостей на моєму шляху, ніколи б не став робити таких заяв, а тим більше «завантажувати» когось молитовними обов'язками, якби сам цього не пережив. Як священик і професійний психолог він чудово знав, що навчити можна тільки тому, що ти робиш сам, а не тому, що ти проголошуєш.
До щоденного подвигу маленької Маді мені було далеко, але все-таки я цілком уже могла назвати себе практиком Розарія і з чистою совістю роздавала вервиці направо і наліво. Я розповідала людям, як треба молитися, малювала по старій пам'яті схеми зі стрілочками, але натхненних молито практиків молитви навколо, на жаль, особливо не помічалось. Найчастіше, подарований мною Розарій, потрапляв у скриньку з дрібничками, у кращому випадку, зависав на цвяшку поруч з іконкою. Та все ж як інструмент, він залишався не використаним.
Автостопом по Європах.
А у мене в душі піднімався наступний бунт: чому так багато хвали віддають Марії, а не Ісусу? Яке Богородиця має право прикривати собою Бога? Це питання колючкою стирчало в моїй душі і було на стільки незручним, що наступна битва стала неминучою. Я вирішила піти до Тебе і запитати особисто. Я вирушила в Меджугорье - місце особливої молитви і численних паломництв, звідки серцем мені чувся Твій, Маріє, тихий заклик. Мені хотілося пройти шлях подібно першим паломникам - ні на кого, крім Бога, не розраховуючи. Так би мовити, автостопом по Європах.
І було чотири доби палючої спеки в сорок з чимось градусів, все більш нестерпного рюкзака, перетину кордонів, мерехтіння столиць ... Можливо це звучить смішно, але в якості палиці не знайшлося нічого кращого, ніж Розарій!
Матусю моя найдорожча, як же ж мені допоміг Твій мотузок з намистинами! Я трималася за нього вранці і ввечері; стискаючи Розарій у жмені, я засинала і прокидалася, а потім ішла далі, тримаючись за нього, як за Твою материнську руку…
І схоже, я вже починала чути Твій, Маріє, голос. У зворотній пропорції до фізичних сил, які слабли, в серці проростало захоплення. Чим ближче я наближалась до Балканів, тим земля ставала прекраснішою. Спочатку високі Татри з височенними деревами, дзвінкими гірськими потоками і суничними галявинами, потім майже через усю Угорщину - довгий берег озера Балатон, а в Хорватії - кульмінація почуттів: коли гори і море сходяться разом!
І жоден краєвид не виглядає завершеним, якщо немає в ньому творіння рук, присвяченого Богу: якого-небудь храму, монастиря, хреста на вершині чи статуї на перехресті... Мені раптом здалося дивним і болючим, що в повсякденному житті всі ми очікуємо кінця, всі як один приречено спостерігаємо, як розкладається цей світ, як заростає сміттям, перетворюється на смітник, деморалізується ... Своїм неконтрольованим настроєм ми самі формуємо майбутнє. І, як комуналка «Воронья Слободка» у Ільфа і Петрова, ми в один прекрасний день можемо спалахнути, підпалені відразу з декількох сторін.
- Цей світ прекрасний! - пульсувало у мене у втомлених скронях. - Він повинен, повинен, жити! Творіння Бога чудові. Творіння людей прекрасні: Братіслава, Будапешт, Загреб - які гарні столиці!
І серце стискалося від болю, що все це може через наше безумство загинути.
Чи були ці думки моїми? Або через цю жилочку, звану Розарієм, я стала Твоїм виноградним пагінцем, і вже Твої соки бігли і пульсували в мені? Нічого з цього приводу не скажу. Знаю тільки, що Ти, Маріє, була зі мною згідна.
«Через скільки бруду і нісенітниць нам потрібно пробратися, щоб прийти додому!» - ці слова Герміна з «Степового вовка» Г.Гессе пригадалися, коли я в черговий раз зійшла на схили гори Подбрдо.
Вже кілька днів я жила в кімнатці біля підніжжя цієї гори. Близько чотирьох годин ранку мене хтось беззвучно будив, піднімав і вів у сутінках по камінню вгору, до місця прозорої, м'якої, небесно-мирної тиші. І там я спіймала себе на думці, що давно вже Розарій якось непомітно перестав бути ярмом і обов'язком. Це, навпаки, дуже зручний спосіб дивитися на Ісуса, милуватися Богом, з'єднавшись з Твоїм люблячим материнським поглядом...
Сталося й інше диво: десь в дорозі загубилося моє гаряче питання про те, що Ти прикриваєш Бога. Ти абсолютно прозора! Ти саме така, як писав святий Людовик Марія Гріньон де Монфор: «Коли ми говоримо «М А Р І Я », Вона відповідає: «Б О Г». Я навіть не вловила того моменту, коли Ти відійшла в бік, залишивши мене наодинці з Твоїм улюбленим Сином.
Вже давно я дивлюся на Ісуса, милуюся, дивлячись в Його очі, і шепочу:
- Візьми мене до Себе! Я нікуди більше не хочу!
А Він відповів:
- Іди вниз. У Мене є ще для тебе робота ...
Робота у нас така ...
- У Бога немає звички, - сказала сестра Еммануель з спільноти Блаженств. - Коли ми вимовляємо: «Радуйся, Маріє!..» - Вона радіє так само, як зраділа, почувши це привітання від Архангела в день Благовіщення. Ті, хто знайомі зі східними духовними практиками, напевно чули таку популярну фразу: «Ми є тим, що ми їмо». А насправді ми те, що ми споглядаємо. Розмірковуючи над Таємницями Розарія, ми споглядаємо Ісуса і Марію і як би вкраплюємо Їх у себе, все більше уподібнюючись до Них.
У сестрі Еммануель стільки дзвінкої радості, що поруч з нею хочеться бути весь час. Здається, вона знає всі відповіді. Не можу поскаржитися, мені в житті щастило на мудрих, духовних, світлих людей. Але слова, які я чула від цієї черниці, ввійшли в мою душу настільки, що тепер я навіть боюся її цитувати, боюся помилитися у цитатах, які проросли в моїх думках і медитаціях, які стали моїми.
Думаю, багато в чому завдяки її науці, вервиці в мене почали розходитися, як гарячі пиріжки. На щастя, Бог залишив мене без роботи і тимчасово приземлив за прилавком церковного магазинчика. Люди, що вперше потрапили до церкви, йдуть, як правило, туди, і заводять розмову про душу. А там продавщиця, яка чудово знає, чим легше всього привабити жінку! Вона дістає блискучі бусики - і поїхали!
Мати Божа тільки й мріє про те, щоб вирішувати за нас наші проблеми. Її улюблена робота - працювати для нас. А ми ходимо, як скнари, вчепившись у свою проблему руками, думками, серцем ...
Тим часом, є дуже простий спосіб: принести і покласти свою проблему до ніг Цариці. Ви хочете бути святими? А хочете мати в серці мир? А чи знаєте ви, що мир у серці і святість - це одне й те саме?
Отже, я віддаю свою проблему Цариці, а щоб догодити моїй Пані, я приношу Їй ще й букет: десять трояндочок - десять молитов «Радуйся Маріє». Кожне слово - це пелюстка, кожна молитва - троянда. Я скажу їх не поспішаючи, з любов'ю, дивлячись на мою Пані з благоговінням, і тоді в троянд з'явиться аромат.
Моя лукава людська сутність спробує забрати проблему назад, знову наморщивши чоло почати вирішувати її заново. Що тут думати? Трясти, мовляв, треба! Але давайте подумаємо, чи культурно забирати назад те, що колись подарували?
Існує єдиний вихід: тут же повторити все спочатку. Маріє, я дарую Тобі десять троянд, а Ти за це виріши мою проблему. Ти краще за мене знаєш, як це зробити.
Багато чого можна випросити у Бога за заступництвом Діви Марії. Але хіба ми прийшли сюди тільки просити?
Царице Всемилостива! Я не залишу Тебе, нехай я нічого не отримаю! Я принесу Тобі сьогодні мої троянди, нічого не чекаючи взамін. У мене не дуже виходить бути безкорисливою, але, ставши навколішки, я буду споглядати Твою чистоту і ставати нею. Ми - це те, що ми споглядаємо ...
Міцно стискаю Твою руку - Твій Розарій.
Твоя нерозумна дочка
Повернутися назад