Про покуту (Славко Барбарич, OFM)

«Тому і ми, маючи навколо себе таку велику хмару свідків, відкиньмо всякий тягар і гріх, що так легко обмотує, і біжімо витривало до змагання, що призначене нам, вдивляючися пильно в Ісуса, засновника й завершителя віри, який, замість радости, що перед ним була, витерпів хрест, на сором не звертаючи уваги, і який возсів праворуч Божого престолу. Тож думайте про того, хто витерпів від грішників таке велике проти себе противенство, щоб ви, ізнемігшись, не впали духом. Ви ще не протиставились до крови в боротьбі проти гріха. І ви забули попередження, що вам, як синам, говорить: «Мій сину, не легковаж Господнім каранням і не падай духом, коли він тебе картає, бо кого Господь любить, того карає, і б'є кожного сина, якого приймає». Євр. 12: 1-6

Те, що священник у кінці сповіді говорить нам зробити або помолитися якусь молитву, називається покутою. Один дорослий чоловік, зворушений подіями в Меджуґор’ї, навернувся до Бога й підготувався до прийняття Таїнств. Прийшов на розмову перед сповіддю. Коли священник згадав, що в якості покути буде необхідно помолитись певну молитву, той був дуже здивований і серйозним голосом сказав: «Покута?! Хіба Ви мені не пояснювали, що дар молитви й бути покликаним до молитви – це радість, а найбільша радість – коли ми можемо сказати «пробач» і коли нам прощено?! Тому я з радістю буду молитися. Це для мене не покута». Інша людина, яка довго не сповідалася й отримала бажання посповідатися, у кінці сповіді ввічливо запитала: «Прошу вас, отче, скажіть, що мені зробити в покарання?» Священник відповів: «У покарання – нічого, але як знак своєї доброї волі й обіцянки більше не руйнувати та не знищувати себе, помоліться...»

Те, що називається покутою, не повинно сприйматися, як покарання або позбавлення права на щось, або обмеження в чому-небудь.

Покута – це радісна частина сповіді, у якій я можу на знак своєї радості якимось певним учинком висловити свою готовність прийняти запрошення Того, Хто запросив мене знову сісти за Його стіл. Навернення є радісним актом звільнення від тягарів і ран, а покута – знаком цього акту. Вона є знаком того, що Господь дає нам час і можливість покращувати своє життя, ставати більш зрілими людьми. По суті, покута – це продовження лікування. Вона може заподіяти біль. Але завжди краще бути в процесі лікування, ніж утратити будь-яку надію на одужання. Правильно розуміти покуту – значить бути готовим до постійної боротьби проти того, що веде нас до гріха, чим ми ранимо й себе самих, й оточення, і Бога.

Наприклад, яка покута підходила б для людини, яка зловживає алкоголем і тим самим знищує мир у собі, у своїй сім’ї й у суспільстві, у якому живе? Щодня, молячись, шукати в собі сили боротися зі спокусою випити, доки повністю не оздоровиться. Якщо хтось лається або постійно дратується на ближнього, для нього покутою була б щоденна робота над собою, поки не змінить своєї поведінки. Там, де немає справжнього розуміння покути, можливо вже сталося те, чого ніколи не мало б статися, а саме: і гріх, і рани серця, і їхнє лікування сприймаються легковажно. Ось чому іноді після сповіді ми вважаємо, що нічого не змінилося.

Із благодаттю, яка нам дається, потрібно співпрацювати. Коли немає цієї співпраці – усе марно. Так само, як марно сіяти найкраще насіння на незоране або кам’янисте поле.

Покута – це внутрішній стан: берегти благодать зцілення й працювати над цим, усвідомлювати, що варто боротися за те, щоб бути здоровим, мати силу любити та прощати, бути милосердним. Заради цього ми без проблем приймемо будь-які ліки, необхідні для нашого зцілення, навіть якщо їх потрібно буде приймати протягом усього життя.