Запитай — і слухай (о. Славко Барбарич, Ofm)

У пошуках відповіді на питання про сповідь й сповідання в мене була можливість зустрітися з одним із найвідоміших теологів нашого часу — Хансом Урсом фон Бальтазаром. Я сказав йому: «Відтоді, як я в Меджуґор’ї, та й навіть раніше, я зустрічаю людей, які ходять до сповіді тільки тому, що стараються заховувати послання про щомісячну сповідь. Нерідко вони кажуть: «У мене нічого немає, але я прийшов на сповідь». Що їм відповісти?»

Він, ледь усміхнувшись, відповів: «Не бійтеся, отче! Коли вони скажуть, що в них нічого немає, подякуйте разом із ними Богові, що не мають гріхів! А потім поставте таке питання: «Чи в кожній ситуації ви любили Бога понад усе та свого ближнього, як самого себе?» Запитайте  — і слухайте відповідь! Позаяк хто може сказати, що любив досконало? А до тих пір, поки цього сказати неможливо, буде й що визнавати та за що просити прощення».

Цієї хвилини я зрозумів слова зі Святого Писання про братське напоумлення: «Коли згрішить твій брат, докори йому, і як він покається, прости йому. І коли сім раз на день він згрішить проти тебе та й скаже: «Каюсь», — прости йому» (Лк. 17, 3-4).

Навіть коли ми говоримо, що ні до кого не відчуваємо ненависті, легко може статися, що ми й не любимо іншого, як самого себе, а Бога — понад усе. Думаю, ми нікого не осудимо, якщо скажемо, що ніхто ніколи на цьому світі не може стверджувати, що любов його досконала, що стан його мирний настільки й прагнення до примирення таке, що він здатен сказати, що завжди любив Бога понад усе, а свого ближнього — як самого себе. Проте питання це ставиться не для того, аби всюди й за кожної можливості вишукувати гріх, а щоб скрізь знаходити нагоду робити добро.

Не можна припинити звертати уваги на той факт, що християнство — не пошук або покривання гріхів та не залякування людини. Воно тут не для того, щоб осудити людину, але щоб спасати. Християнство — світло, яке шукає людину в темряві, воно — любов, що виводить із ненависті й рятує від неї; спокій, який дається людині суєтній; цілісність, яка пропонується надломленій і вистражданій людській істоті; милосердя, що дарується тим, хто змучений немилосердям; прощення, запропоноване людині, яка зруйнувала себе непримиренністю.

Як лікар покликаний найперше не для того, аби знайти хворобу, але щоб запропонувати ліки, так і християнство — в тому, що стосується сповіді. Не є провиною лікаря те, що він виявляє хворобу, — це його заслуга, коли йому вдається знайти ліки й він їх пропонує.

У свідомості когось із хворих, можливо, промайне думка, що це лікар винен у його стані, але це навряд чи буде справедливо й аж ніяк не сприятиме розставанню із хворобою. Те ж можна сказати й про християнство — не на його захист, а щоб легше було його зрозуміти. Коли християнство каже про гріх чи закликає до сповіді, це не тому, що воно намагається відшукати гріх, але тому, що прагне запропонувати спасіння, а, пропонуючи його, відкриває й гріх, знаходить зруйновану людину.

Християнство походить не від хворого й грішного, але від здорового й святого. Християнству, щоб виконати своє завдання, не потрібна людина грішна, йому потрібна людина, здатна зростати в любові й у всіх позитивних цінностях.

Інакше кажучи, питання — моє й багатьох віруючих — про сповідь цілком виправдане, якщо дивитися на неї тільки з точки зору зроблених помилок чи допущених порушень, однак не цим є сповідь чи місія християнства в цілому. Сповідь необхідна й установлена як таїнство Примирення, позаяк через це людина може зростати до досконалого образу, який явлений нам і сповнився в Ісусі Христі.

«Дорогі діти! У це свято хочу вам сказати, щоб ви відкрили свої серця Господу всіх сердець. Дайте Мені всі свої почуття й усі свої проблеми! Хочу вас потішити у ваших випробуваннях. Хочу наповнити вас миром, радістю й любов’ю Божою. Дякую вам, що відповіли на Мій заклик» (20 червня 1985 р.).

«Дорогі діти! Закликаю вас любити ближнього; любити того, від кого вам приходить зло. Так зможете з любов’ю збагнути намірення сердець. Моліться й любіть, дорогі діти! Любов’ю можете зробити й те, що, думаєте, є неможливим. Дякую вам, що відповіли на Мій заклик» (7 листопада 1985 р.).