“Постіть серцем”: Піст і вдячність (Славко Барбаріч, OFM)

Удячність – це внутрішній стан людини, яка глибоко й усвідомлено переживає, що є Божим творінням, що вона – не господар свого життя, що її життя й усе, чим вона володіє, насправді їй даровано. У подібному стані в людини народжується й інше ставлення до Дателя – відповідальність перед Ним, Який усе їй дав і довірив. <!-- more --> Той, хто визнає, що все, що в нього є, – це дар, зуміє цим даром послужити іншим людям й буде готовим відповісти за отриманий дар.

Зі станом удячності зв’язані також і радість служіння і радість  з того, що  інші теж  мають дари й так само можуть служити. Усі дари, отримані людиною, довірені їй, однак завжди – заради інших. Тому без служіння наші особисті дари не мають жодного змісту – як той закопаний талант, який слуга зі страху зберіг та повернув своєму господареві. Він не втратив, не забруднив, не зіпсував свого дару – а повернув те, що й отримав, і саме в цьому була його помилка (див. Мт. 24, 14-30). Із сказаного вище є ясно, що вдячність - це плід віри, бо віра нас учить того, що ми є творінням і все довірене нам.

Удячність – це внутрішній стан людини, яка глибоко й усвідомлено переживає, що є Божим творінням...

Із вдячністю пов’язане також смирення. Без нього не можна говорити про стан удячності. Німецький вислів на означення смирення – Demut – перекладається як мужність служити, а латинське слово humilitas, яке походить від слова humus – найкраща земля, указує на співпрацю людини з Богом, коли людина готує своє серце так, щоб отримані нею дари могли зростати й бути використані на служіння ближньому. Гординя ж та егоцентричність – це смертельні духовні віруси, які спонукають людину сприймати себе незалежним господарем того, чим вона володіє, і не служити ближньому, а чекати, аби інші служили їй. Таке ставлення – повна невдячність.

Коли людина постить і молиться, її серце вивільняється від усілякого поневолення собою й своїх дарів, однак також і від будь-якого поневолення іншими людьми та цим світом. За допомогою посту й молитви людина стає вільною від самої себе, здобуває внутрішній простір свободи й у ньому може ясно бачити правду про себе, жити нею. У цій свободі людина розпізнає все, що здійснює для неї Бог, і не забуває про це, а також розпізнає все те, що для неї роблять інші люди – як значні, так і малі справи. «Піст допомагає людині знову відчути себе тим, хто отримав щось у дар. Жертвуючи основним, людина творить у молитві простір і час для Бога».

Вдячна людина – це людина миру, у серці якої радість та надія...

Тому вдячна людина – це людина миру, у серці якої радість та надія. Вона ніколи не стане розчарованою, тому що не буде нічого чекати від інших, а навпаки, сама буде все для них робити. Якщо ж у серці стан невдячності, то не може бути ні миру, ні радості, оскільки егоцентричній та гордій людині не може послужити достатньо ні Бог, ні люди: вона завжди буде чекати від інших більшого, а не отримавши, відчувати розчарування, із якого походять насилля, роздратованість й усе інше зло.

Будь-який гріх – це плід саме невдячності, зокрема егоцентризму й гордині. Коли людина не бачить того, що робить для неї Бог, і що значать для неї інші люди - вона повертається до себе й до цього світу. Невдячна людина забудькувата, а це значить, що все хороше вона може забути лише через одну неприємну для неї ситуацію.

Золоте правило будь-якого виховання – саме вдячність: бачити й визнавати перед іншими хороше...

Якщо подивитися на перший гріх Адама і Єви, то легко впізнаємо такі риси, як забудькуватість і невдячність. Бог створив людині умови для щасливого життя. Крім того, людині була дана й одна заборона – не забувати того, що вона – творіння, що існує Пан. Спокусник відвернув погляд Єви від усього, що вона мала, чим володіла, до чого мала право торкатися й чим насолоджуватися, і відкрив очі на те, чого в неї не було й на що вона не мала права.

Розмова спокусника з Євою – класичний приклад того, як здійснюється гріх. Перша реакція Єви була правильною: «Господь сказав цього не торкатися». На це спокусник відповідав питанням, яке закладене в будь-якому гріху: «Хто цей Бог, аби забороняти?» Забувши про все, що вона має, Єва потяглася рукою до того, чого не мала – і скоїла гріх. Якщо б Єва якимось дивом сказала: спершу торкнуся всього, що мені дозволено, а потім зроблю й те, що заборонено, – спокусник ніколи б не дочекався моменту злочину: скільки всього було дозволеного! (див. Бут. 3, 1-7).

Коли людина стає сліпою на те, що для неї роблять інші, – наприклад, дружина, чоловік, батьки, діти, – а бачить лише незроблене, вона опиняється в стані безпам’ятства та засліплення і відкривається на гріх. Якщо б ми не забували того, що для нас зробили батьки, то не було б ніколи конфліктів між дітьми й батьками! Якщо б чоловік не забував, що для нього робить дружина, і навпаки, не було б ніколи розлучень! А якщо б ми вміли визнавати й дякувати одне одному за зроблене, то мали б радість і мир одне з одним.

Уявімо ситуацію в сім’ї: якщо члени сім’ї, повертаючись увечері додому, де мати цілісінький день трудилася, помітять те, що вона зробила, й подякують їй, то буде радість; однак, якщо вони побачать найперше те, що не зроблено, й почнуть їй докоряти, виникає ситуація з виправданнями, нападками й спробами захиститися – сварки, нелад, смуток.

Золоте правило будь-якого виховання – саме вдячність: бачити й визнавати перед іншими хороше. Як гласить одне німецьке прислів’я: «Якщо б той, хто дорікає, спершу дякував, можна б було знести будь-який докір!»

Тут легко помітити професійну деформацію. Ми ставимося одне до одного, як шкільний учитель, який найперше дивиться на помилки й підкреслює їх червоним олівцем, аби ті були добре помітними. Не думаю, що це неправильно, однак було б краще підкреслювати добре, аби помилки було легше сприйняти. Той, хто реагує лише тоді, коли інший помиляється, тратить авторитет в очах того, кому докоряє. А негативні реакції в багатьох – це прояв різноманітних комплексів, невпевненості й переконаності, що їхнє життя нічого не варте тільки тому, що інші не цінують їхньої праці. Такі стани можуть негативно впливати на ціле життя.

Иллюстрація: Дина Абеле

Взято з газети Світло Марії