25-го червня 2005 року на горі об’ялень в Меджугор’ї миттєво була зцілена від паралічу 21-однорічна італійка Сільвія Бузо. На сьогодні вона є абсолютно здоровою.

Мене звати Сільвія Бузо, мені 21 рік, я є єдиною дитиною в сім’ї і родом з Падуї. Зараз навчаюся у Вероні, на фізіотерапевта.

У віці 16-ти років я важко захворіла і на протязі одного тижня – це було в жовтні 2004-го року – мене паралізувало. Я змушена була сісти в інвалідний візок. Через декілька місяців почалися важкі епілептичні напади, до 18-ти разів на день. Лікарі не називали точного діагнозу, хоч я часто потрапляла в лікарню.

Я походжу з родини католиків. Разом з батьками я регулярно відвідувала недільні богослужіння. Це було для мене швидше зі звички, як з переконань. Коли я опинилася в інвалідному візку, моя мати попросила одного дуже побожного священика і його молитовну спільноту, щоб ми могли раз в тиждень разом з ними молитися. Отож, щоп’ятниці, ми їздили до них, приймали участь у Св. Месі, а після цього молилися на протязі ще двох годин. Так як я не могла залишатися вдома сама, мої батьки брали мене з собою. Спочатку ці вечори мене дуже втомлювали і здавалися мені безкінечно довгими.

В один із вечорів підійшла до мене жінка з чудодійним медаликом в руці і сказала: « Подивися, цей медалик благословила Матінка Божа з Меджугор’я. У мене тільки один, але я дарую його тобі. Думаю, зараз він тобі більше потрібний.» Я взяла медалик з собою додому, зачепила на ланцюжок і з того часу завжди носила на шиї. Це було незадовго перед великодніми канікулами.

Після канікул я подзвонила шкільному директору і попросила його вислати мені всі необхідні документи, щоб підготуватися перед літом до екзаменів. З березня по травень вчилася з великим ентузіазмом. А коли настав травень – місяць Матінки Божої – моя мама запропонувала нам щодня відвідувати Св. Месу і молитися Розарій. Я погодилася, хоча спочатку це було для мене дуже непросто.

Проте, через декілька тижнів я вже сама відчула потребу у Св. Месі і спільній молитві, бо тільки у цьому знаходила відраду. Думка, що я вже не є нормальна людина і не можу робити багатьох речей, на той час мене дуже мучила і щоденно руйнувала мій внутрішній спокій.

В середині червня я успішно здала екзамени. 20-го червня, на прийомі у свого фізіотерапевта, я дізналася, що наступного тижня її не буде, - вона хоче супроводити свою маму в Меджугор’є. Якось спонтанно я запитала, чи можна і мені з ними. Вона відповіла, що запитає. 

Через три дні я вже сиділа в автобусі, який відправлявся в Меджугор’є. Мене супроводжував мій батько. Після нічного переїзду, на ранок 24-го червня, у 24-ту річницю об’явлень Богородиці, ми прибули в Меджугор’є. З обіду відвідали Св. Месу, слухали свідчення Івана Драгічевича. Під час своїх візитів Матінка Божа повідомила йому, що з’явиться ще раз ввечері, о 10-ій год, на горі Об’явлень. Про це розповіли мені люди з нашої групи. Я подумала, що не зможу піти разом з ними, бо я в інвалідному візку. У моєму випадку можна було б попросити хлопців з Ченаколо, - так мені порадили, - вони могли б винести мене нагору. Але я не хотіла, щоб мене несли незнайомі люди, та ще й співчуваючи при цьому. Деякі чоловіки з нашої групи все зрозуміли і сказали, що спільно з моїм батьком зможуть мене винести.

О 8-ій годині вечора ми вже були на горі. Тут я вперше молилася всім серцем. Під час цих двох годин я дуже сильно молилася, але не за своє зцілення, бо вважала це неможливим. Я просила за інших людей, які хворіють, але не пізнали Бога. Я вірила, що Бог може зробити чудо, -  не зі мною, а з іншими людьми, які, напевно, побожніші, кращі і святіші за мене. Цей час перед з’явленням Матінки Божої пролетів як одна мить. Тоді раптом, під час об’яви, з лівого боку від себе, я побачила сильне і прекрасне світло. Мені стало лячно; я вперше була в Меджугор’ї і одразу потрапила на об’явлення. Я хотіла відхилитися і не дивитися на це світло. Проте, воно було таким гарним, що неможливо було не дивитися на нього. Це було дуже інтенсивне світло, яке, однак, не сліпило очей. Після об’явлення світло зникло, натомість я почула своє ім’я, так ніби мене кликали з усіх сторін. Через якийсь час мій батько з іншими чоловіками знову підняли мене і ми почали спускатися вниз.

 Коли ми пройшли декілька метрів, я зрозуміла, що втрачаю свідомість. Мене похитнуло назад і я впала спиною до каміння, але не відчула болю. Таке враження, ніби я впала на дуже зручний і м’який матрац. При цьому я почула дуже солодкий голос, який мене заспокоював, і відчула себе в цей момент дуже любленою. Між тим до мене підбігли лікарі, які намагалися визначити мій пульс і дихання. Моєму татові вони сказали, що це було великою помилкою, нести мене сюди, бо я, швидше за все, дуже ослабла. Через декілька хвилин я відкрила очі і побачила свого батька, який стояв наді мною і плакав. В цю ж хвилину я вперше за всі 9 місяців відчула свої ноги. Я сказала татові: « Тату, дивися, я здорова. Я знову можу ходити», - і самостійно почала спускатися з гори, -  так, ніби це було зовсім звичним. Коли ми вже були недалеко від дороги і до моєї свідомості дійшло, що зі мною сталося, то я почала сильно плакати. Мій тато так розхвилювався, що потребував сторонньої допомоги. Те, що зі мною трапилося, було для нас зовсім неочікуваним. Деякі знайомі з групи хотіли мене втішити і говорили: «Не плач, через три дні ми знову будемо в Італії. Там ти продовжиш свою терапію. Поглянь, тобі вже зараз дещо краще.» При цьому вони почали підсувати мені інвалідний візок, щоб я у нього сіла. Але я рішуче відкинула крісло, бо знала, що стала здоровою. Наступного ранку, о 4.30, я пішла на гору Хреста. Навіть була першою зі всієї групи і вела за собою інших.  

Епілептичні напади продовжувалися до середини лютого 2006-го року і були дуже сильними. Багато разів на день мене могли знаходити лежачою на землі. Коли в 2006-му році о. Любко Куртович проводив молитовну зустріч в Турині, мене запросили свідчити про своє зцілення. За характером я трохи боязлива, і мені не хотілося розповідати про це. Але я пішла туди і все розповіла. О.Любко вділив мені своє благословення. Через декілька днів епілептичні напади припинилися зовсім. Ще впродовж року я приймала ліки. На сьогодні нападів більше нема.

Проте, найбільшим подарунком для мене і моєї сім’ї стало наше навернення і глибока віра в Бога. Через віру ми здобули велику радість. Сьогодні я можу сказати, що з допомогою молитви і віри навчилася долати труднощі в житті, не втрачаючи при цьому опори. Я відчуваю, що Бог у моєму серці запалив немовби вогонь, і щодня переконуюся, що підтримують цей вогонь молитва, Св. Меса і Св. Євхаристія.