Увійти всередину й стишитися (Славко Барбаріч OFM)

Протягом усього семінару посту й молитви рекомендуємо дотримуватися тиші. Причини для цього прості: при сучасних можливостях комунікації кожна людина щоденно отримує з газет, радіо, телебачення та інших медіа велику кількість інформації з усього світу. При цьому сама вона перед цими засобами комунікації залишається безголосим глядачем, читачем та слухачем, який отримує новини про все, що відбувається, однак так само легко їх забуває й щодня шукає нові, аби затим обсудити їх з оточенням, що слухало, читало й дивилося те саме. Звідси людина дуже мало створює сама й більше повторює та переказує. Як наслідок, збіднюється мова і здатність вираження себе цілком.

З другого боку, можна часто чути, що люди поверхові, не вартують довіри й не дотримують слова. Про дипломатів, до прикладу, нерідко пишуть, що вони говорять не те, що думають, і роблять не те, що говорять. Це по суті знецінює дар слова й мови.

Також відомо, що на вечоринках, де збирається молодь і учасники застіль, вмикають оглушливу музику. У деяких ресторанах і на дискотеках під голосну музику сидять і п’ють або танцюють усю ніч. Це ознака внутрішньої порожнечі, яка потребує наповнення. І чим глибша ця порожнеча, тим більша потреба в шумі й суєті. Із такої порожнечі народжуються агресія й агресивне слово. Звідси напрошується висновок, що людина не здатна до мовчання й тиші. А там, де немає тиші, не може ні виникнути, ні народитися правильне слово. Тому щораз менше слів добрих і шляхетних, а більше порожніх й агресивних, принизливих і недоречних.

Учасники семінарів посту й молитви нерідко зізнавалися мені, що зберігати мовчання їм навіть важче, аніж жити на хлібі й воді. Але саме тому заклик до мовчання й тиші стає ще важливішим. Мова, звичайно, не про заборону говорити взагалі й не про заперечення мови як такої, але про те, аби, навпаки, зробити людей здатними говорити.

У тишу й мовчання вступають із двома питаннями: де бере початок моє слово і як воно народжується? Якщо слово виникає у стані гніву, злості, ненависті, ревності, заздрості, горя, пригніченості, залежності, егоїзму, гордині чи будь-якому іншому негативному настрої, то стає словом, яке зачіпає, принижує, вносить розлад, тривогу й залишає образу в серцях інших. Як тільки людина заспокоїться, вона каже: «Я так не думала, пробач…» і т. п.

Слово, яке виникає й народжується в такому стані, не виражає суті людини. За нього доводиться просити вибачення. Коли ж слово народжується в стані миру, любові, довіри, надії, радості, дружби, доброти, воно стає словом, яке приносить у стосунки між людьми те, з чого воно виникло, словом, яке творить. За такі слова людині не потрібно вибачатися, вони залишаються й перебувають.

Не можна забувати, що сказано на початку Євангелія від Йоана: Бог є Слово, і Слово є Бог, і так було від початку (Йо. 1: 1). Сам Ісус говорить, що Він – слово Отця. Те, що говорить Отець, це – Його Слово, і в основі того, що говорить Він (Ісус), – Отець. Тому Він (Ісус) може сказати, що Він і Отець є одно. Йому ніколи не доводиться своє слово брати назад, воно перебуває навіки. Воно вічне.

Ісус казав, що наше слово повинно бути «так – так» і «ні – ні» (Мт. 5: 37). Звичайно, йдеться не про те, аби заборонити розмови або звести мову до двох слів, але про те, щоб завжди розуміти, що промовляєш, і триматися сказаного.

На цій самій підставі можна сказати, що сама людина є слово, а слово є людина. Однак людина є словом настільки – і слово являє собою її настільки, – наскільки це слово виникає у мирі й любові, у дружбі й довірі. Саме тому так важливо час від часу залишатися в тиші й мовчанні, аби переосмислити своє ставлення до свого слова, тому що я – це моє слово, а моїм словом є я. Чим людина спокійніша, чим більше вона в собі, тим простіше, прекрасніше її слово, яке несе мир, адже воно – не лише відображення людини, але сама людина. Однак коли людина знаходиться у дисгармонії, невільна, таким самим стає і її слово. Корисно згадати, що багато церковних обрядів, такі, як складання обітів, рукоположення й ін. здійснюються небагатослівними формулами або взагалі одним покладенням рук.

Необхідно повернути слову його силу, якої воно набуває не в суєті чи протистоянні, а в тому, на якому рівні душі воно виникає.

Сьогодні нерідко можна чути, що авторитет батьків і вихователів у небезпеці, а це ставить під загрозу і сам процес виховання. Часто буває, що батьки або вихователі говорять роздратовано. Вимагають чогось від своїх дітей чи учнів, забороняють їм, а пізніше – не безпідставно – бачать, що це було невиправдано, і міняють свою думку чи вимоги або ж пом’якшують, а то й зовсім скасовують заборону. Тим самим вони серйозно підривають свій авторитет і травмують психіку своїх дітей чи вихованців, які в цьому випадку не відкривають у процесі виховання справжніх цінностей чи змісту заборон, а зв’язують усе з настроєм свого старшого. Для них це означає, що поняття «добре» і «погано» цілком залежать від старшого. Звідси втрачається адекватне розуміння цінностей й утворюється духовна порожнеча.

Невипадково стільки людей сьогодні втратили адекватне ставлення до себе, до ближнього, до природи й до Бога. Чим більше слово губить своє значення, тим більше це коливає всі цінності.

У світлі сказаного можна зрозуміти, що говорить про мову і слово св. апостол Яків:

«Нехай, мої брати, між вами не буде багато тих, які хочуть учителями стати, знаючи, що більший засуд приймемо, бо всі ми прогрішуємося чимало. Коли хтось не завинить словом, той муж досконалий, що може загнуздати й усе тіло. Коли вкладаємо гнуздечки коням у рот, щоб вони нам корилися, ми керуємо всім їхнім тілом.  А ось кораблі: хоч і які вони величезні та ще й до того гнані сильними вітрами, а кермуються ж маленьким стерном за волею стерника.  Так само і язик: член маленький, а хвалиться великим! Глядіть, який вогонь малий, а запалює величезний ліс! І язик – вогонь, світ неправди! Язик, вміщений серед наших членів, бруднить усе тіло й запалює круг нашого існування, запалений і сам вогнем пекельним. Усякі роди диких звірів та птахів, гадів та морських потвор були приборкані й приборкуються людським хистом. Язика ж ніхто з людей не може вгамувати: він – зло, що спокою не знає, наповнений смертельною отрутою. Ним ми благословляємо Господа й Отця і ним кленемо людей, що створені на подобу Божу. З тих самих уст виходить благословення і прокляття. Не слід, брати мої, щоб це так було. Хіба криниця з одного джерела б’є солодким і гірким? Хіба смоківниця, брати мої, може родити маслини, або виноград – смокви? Ані солонець води солодкої не може дати (Послання Якова 3: 1-12).

  Таким чином, перше, що вимагається, – це рішення стишитися, не говорити нічого, крім найнеобхіднішого. Це одна з умов для того, щоб людина могла ввійти вглиб себе, і за допомогою посту й молитви виникли умови для внутрішніх процесів. Хоча, як підтверджує досвід груп, мовчати нелегко, однак ще тяжче вступити в тишу внутрішню, тобто заспокоїти уяву, пам’ять, почуття для того, щоб міг виникнути новий простір для зустрічі з Господом. Лиш коли наступає ця внутрішня тиша, можна сказати, що якоюсь мірою очищення відбулося і можна будувати нові стосунки з самим собою, іншими й Богом.

Взято з газети Світло Марії